LITMIR.BIZ

      Гомін, гомін по дуброві...

      Туман поле покриває...

      Мати сина проганяє...

      Мій орле сину! Де твій розум дівся?

      Щоб я тебе та з дому проганяла!

      Жене тебе не мати з дому, синку,

      А вольна воля, самохіть козацька,

      Що на Низу, мов болесті, набрався,

      Проявою в Литві й на Русі стався.

      Моєї болесті, голубко-нене,

      Козацтво низове не знає звіку.

      Воно коралі, жемчуги турецькі

      Дарує з жарту степовій шинкарці.

      А ти ж хіба не з жарту, синку, співом

      Про любощі сумні — гаї сповняєш?

      Невже ти справді сумом тим сумуєш,

      Що ним луна пісень твоїх лунає?

      Ще, як змуровано замкові мури,

      Вони пісень таких сумних не чули...

      Чого тобі, мій синку, сумовати

      І серцю неньки туги завдавати?

      Не сум, а жаль бере мене великий

      На той гнівливий та понурий погляд.

      Ніхто не смів на мене так дивитись,

      Ні пишний москвитин, ні Турчин бучний,

      І я ні перед ким очей не знизив,

      А тут почув немовби страх у серці.

      Я зроду ще нікого не лякався,

      А тут чогось мій дух заколихався.

      О синочку! То се тобі в Острозі

      Княгиня Ілліна дала розмаю?

      Чи, може, тирличем тебе поїла

      І до дочки твій дух приворожила?

      Я ж думала, що ти шуткуєш з нами,

      А ти до Гальшки любощами дишеш,

      До католички серденьком палаєш,

      Заручену свою забувши дома!

      Хіба ж на те Катрусю я пестила,

      Щоб ворог мій із неї насміявся?

      Хто ворог твій, матусю?

      Та Костецька,

      Та ляхівка невірна, що відбила

      Острозького Іллю в сестри моєї,

      У бідної черниці. Не гріхом би,

      Ладом хорошим і звичаєм добрим

      Вона б на світ Катрусю появила.

      Зав’яла квітка, вмерла бідолашна,

      В чернецтві сором свій дівоцький скривши.

      Я патріархові за розрішеннє

      Та за заручини дала сто гривень,

      І ти покинути Катрусю хочеш

      Задля тієї Гальшки?

      Паньматусю!

Скачать книгу