LITMIR.BIZ

Скачать книгу

на леваді під вербою. Стоять та розмовляють, а проміння над їми сяє, а пташки примовкнуть та й слухають… та й слухають… І їм, співочим пташкам, стає дуже заздрісне, бо чують вони, що Демко з Мартою виспівують одне одному такі пісні, що таких ніколи не здолають заспівати вони, щебетливі пташки.

      Але ж після тих пісень ще смутніше ставало й Марті, і Демкові, бо Марта була багатська дочка, а Демко – сирота-харпак. І пташки, дивлячись, як молода пара сумуючи розходилася, починали радіючи щебетати:

      – А так-так! Цінь-цінь-цінь!

      То визначало: так тобі й треба! Кинь, кинь, кинь цю думку. Але ні Марта, ні Демко кидати її не хотіли. І що ж із того сталося?

      Старий Корній був письменний. Він навіть любив письменство. Обидвох синів він понавчав читати, – писати й сам не дуже вмів. Як повмирали сини, то почав Корній думати про дочку не як про чужу користь, а став гадати про зятя в прийми. Йому схотілося й Марту навчити письма. А дівчина вдалася тямуща, то й навчилась.

      Демка ж читати ніхто не навчив. Демків батько був неписьменний. Але Демкові страх як хотілося вміти книжки читати, і одного разу він сказав Марті;

      – Яка ти щаслива, що вмієш письма!

      З цього повстала розмова про письменство, а з тієї розмови повстало ось що.

      II

      Одного разу Корній поїхав у неділю до міста на базар. Марта зосталася дома. Випадком сталося так, що вернувся він раніше, ніж звичайно. У хаті нікого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пастися. А на леваді, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маненький.

      Підходить Корній до тих дерев і чує, – щось гомонить. Він пустив коня, а сам прислухався.

      – Ну, читай оце! – каже Мартин голос.

      – Вірую во єдиного бога… – читає повагом парубочий голос.

      Ніби той голос і знайомий Корніеві, але хто це – не вгадає він…

      – Кого ж це вона вчить? – подумав Корній і не

      міг зрозуміти.

      А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку «Вірую».

      – Любий, що я тобі казатиму… – перепинив Мартин голос читання.

      – Що?

      – Нащо ти гніваєш батька?

      – Як?

      – Та так!… Он і знову позавчора прийшов батько з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.

      – За що?

      – Та що ти за Секлету оступивсь.

      – Ну, й як же ж мені було не оступитися, Марто?

      Хоче громада в неї землю забрати. А що ж бідна вдова тоді з малими дітьми робитиме? Твій батько каже: «Треба забрати, бо не повинні ми за неї викупа платити та відбутки відбувати». – А я кажу: – Ні, це не по правді буде. От-от син у неї підросте, на той год уже з його робітник, тоді вона потроху й оплатиться, а тепер, як однімемо, – що ж їй – у шум з головою? Це буде, кажу, не по правді. – А батько твій: «Ти знаєш правду! Тільки потякати вмієш!» – Ну, й зазмагалися…

      – Ото ж і погано!…

      – Ну, а скажи по правді: чи можна мені було не

      оступиться за жінку?

      – Та

Скачать книгу