LITMIR.BIZ

Скачать книгу

– каже, – того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. I вам, – каже, тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити».

      – Ич, iдолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому тi багатирi!

      – Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

      – Дак що ж iз ним робити? – спитав Денис.

      – Приняти до нас у спiлку, – вiдказав Рябченко.

      – От такої!

      – Iншого нiчого не вигадаєш.

      – Та в його й грошей нема.

      – Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

      – А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голiнний?

      – Треба так зробити, щоб схотiв, – обстоював за своє Рябченко.

      – Ну, та як же ти зробиш? – не розумiв Копаниця.

      – А треба, щоб йому був великий бариш, – вiдказав Рябченко.

      – Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!

      – Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.

      – Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – I грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!

      – Що ж ти маєш робити, – казав спокiйно Рябченко, – коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу має, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.

      – То тодi йому хвоста вкрутимо?

      – Авжеж!.. А як вiн од їх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.

      – Бо вiн же в їх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручнiше.

      – Та що ж, i заходюсь, – згодився Остап. – Тiльки ви менi скажiть, що йому говорити.

      Почали мiркувати, якими баришами можна краще спокусити Зiнька. Наказали Остаповi торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

      – Дарма, аби впiймати!

      – А там скрутимо йому в'язи!

      – Щоб не бришкав!..

      – Нiхто тепер не бришкатиме!

      – Прив'яжемо колодку свинi!

      – А коли й з колодкою полiзе – по мордяцi!..

      – По мордяцi! По мордяцi!..

      I знов усi зареготалися, – так їм до вподоби був той жарт. Смiялися всмак, аж здоровi жовтi зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусiв та бороди.

      II. ЗIНЬКО

      Зiнько Сивашенко йшов полем. Iшов не поспiшаючись, бо була недiля, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у недiлю вiдпочити. I вiдпочивав справдi, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вiтрець розвiював духоту. Був кiнець весни, саме той, як i хлiб, i трава зростуть уже досить угору i блищать пiд сонячним промiнням свiжим зеленим кольором свого молодого соковитого тiла.

      Зiнько

Скачать книгу