LITMIR.BIZ

Скачать книгу

добра дівчинко, мені здається, найбільшим жартом є те, що я прийшов у цей світ. Я тут чужий. Я не вписуюся у суспільство. У мене жодна справа не виходить добре. За що б не брався, що б не робив – усе не так.

      – Не говори такого. Ти прекрасний архітектор. Ніхто не має стільки замовників.

      – Так, багачі наймають мене, і я будую їм гарні «хатинки». Водночас спостерігаю, як опаскуджуються наші міста безглуздими спорудами.

      – Тимофію, не можна мучити себе тільки тому, що ти не головний архітектор держави.

      – Не тільки. Мені здається, що переді мною якась стіна, і я не знаю, як обійти її, а пробити нема сили.

      – То стіна між тобою і людьми. Але ти сам її звів.

      – Можливо… Очевидно, я не можу жити в бруді.

      – Тимофію – яке у тебе гарне ім’я! – ти витворив собі уявний світ, а що там іншим важко перебувати, або навіть неможливо, то вони не винні.

      – Тобі зі мною важко?

      – Іноді – нестерпно.

      – Я у цьому причина?

      – Ні.

      – Тоді хто?

      – Тут винуватого не може бути… Є те, що є… А знаєш, чому музика така прекрасна?

      – Не знаю.

      – Тому, що музика це гармонія, а те, що довкола – хаос. Ти прагнеш гармонії між собою й суспільством, але хаос у ньому визнавати не хочеш. Але він є, і буде вічно.

      – Маєш рацію. А далі?

      – А далі – постав собі завдання, яке годен виконати. Замахнись аж на неможливе, тільки не шукай того, чого бути не може.

      – Ти розумно говориш. Розумно… А не здогадуєшся, чому люди охоче дають поради?

      – Ні.

      – Бо їм не треба їх виконувати. Яке завдання може собі ставити безробітний архітектор… Яно, я знаю, як зробити міста прекрасними, а наді мною насміхаються… Розумієш, насміхаються, як над ненормальним. Скажи, я нормальна людина?

      – Тимофію, що за питання дитяче.

      – Ти мене визнаєш. Спасибі і на тому. Але ж ти хочеш, аби я був іншим…

      – Та не хочу, щоб ти був іншим, я хочу бути з тобою.

      – Мабуть, у мене все вже прийняло незворотній характер. Не осуджуй дуже. Надіюся, «там» буде якось інакше…

      Дівчина спочатку подумала, що він дражнить її, та коли переконалася, що це серйозно – прочитала в його хижому безжалісному погляді, – злякалася. Потім розплакалася і крізь сльози вигукнула:

      – То візьми й мене з собою.

      Це його вразило. Вразило і здивувало.

      – Навіщо? Ти така гарна, пишна, тобі дітей народжувати, а не думати про дурне.

      – Тимофію, ти нічого не розумієш. – І додала з болем: – Абсолютно нічого.

      Він хотів перевести розмову на жарт, та вона розплакалася дужче, кинулася на нього з кулачками, він став захищатися, у штовханині вони розпалилися – і попадали в ліжко… І так їм добре стало…

      А на небі розсунулися хмари, і сонце поставило посеред кімнати злотисту пляму.

      Раптом ударив бубон, зарипіли труби, заскавуліли флейти – грали жалобний марш.

      – Сусіда ховають! – скрикнула Яна. – А ми собі таке дозволили…

      СПОВІДЬ ПІД ШЕПІТ КАЛИНИ

      Суїцидні настрої нападали на нього

Скачать книгу