LITMIR.BIZ

      Баночки-шманочки, груші з авоськи —

      Прибігли родиною. Горіхом волоським

      Мене пригощають. Сусід я, сусід.

      Він – інвалід. Таж і я – інвалід.

      Щебечуть сімейством – повна палата.

      За віщо мені така люта розплата?

      Щодня їх по п’ятеро. Я ж чом один?

      Євреї вони. А я що – грузин?

      Сімейство моє десь розбіглось в світи.

      Чічко-Марічко, хіба що є ти.

      А то вже здурів би! А тут ще, як кат,

      Московський видзвонює Патріархат.

      І кличуть до сповіді тут, у лікарні.

      Та ліпше зведуся й подамся до псарні,

      Аніж їх чути та ще сповідатись.

      Поверну, поверну всі цифри і дати,

      Не дамся, не здамся, нехай хоч сто бід!

      Вставай і ходи. Ти – не інвалід!

      Лежать гострі голки на дезінфекції,

      Чекають, як видно, якоїсь протекції,

      Щоб дався я колупатись в мені

      І пропадати в тяжкому вогні.

      Молоді – практикують. Я кров’ю зійшов.

      Давай розпанахали знов його шов.

      Каже сестра: «Депутат – кабаняра.

      Кров, як в кнура. Йому це покара,

      Що ми отут гибнем за копійки.

      Рачкую щоночі – в мої то роки!»

      Молодша сестричка: «Та він – як Ісус!

      Терпить, не стогне. Йому за це – плюс…»

      Я чую й не чую. Та, видно, біда,

      Життя моє десь і кудись пропада.

      Гукають професора вже практиканти,

      Як я побував десь у пеклі у Данте.

      Все чую. Все бачу. Видно, живу.

      Сестричку вже бачу. Вже третю. Нову.

      Це вже професорська асистентка,

      Дуже ловкенька, видно, доцентка.

      – Що пізнаєш нас, бачу, обох.

      Я плачу. Сміється він. Білий, як Бог,

      Професор мій Бідний. Бідний – це я.

      Зі мною, багатим, родина моя.

      Провідали. З’їхались. Господи Боже!

      Ти помагай, як ніхто не поможе…

      О Шеделя білоколонне диво.

      Як світиш ти високо і правдиво.

      Як тішусь я, що бачу тебе ще раз —

      Пощезла днів моїх пісна печера

      В Печерській лаврі, в сяєві дзвіниці.

      Де не зозулі грають, а зигзиці,

      Де вже не голуб, але голуб-дух,

      Де урочисто, чисто все навкруг,

      Де даль віків у сяєві небес,

      Де дух з колін підвівся і воскрес,

      Де між зірками, вічними й новими,

      Літають шестикрилі серафими

      І херувими всі четвертокрилі

      Напоєні у Гізеля в чорнилі.

      Де Нестора – святого літописця

      В Ілларіона всі молитви пишуться…

      Летять літа, чи сонце чи сльота,

      Літають ще, літають ще, літа…

      Світи ж високогірно і правдиво

      Ти – Шеделя білоколонне диво!..