LITMIR.BIZ

      Я розплющую очі… як завжди, в літаку я спала. Дніпропетровськ. Ось він. О!.. сонечко світить… гадаю, вже й це заслуговує на подяку. Можна відстебнути ремінь, зробити вдих або видих, можна навіть кому-небудь потелефонувати. От тільки кому мені хотілося б зараз телефонувати? Нікому. А навіть якби й було кому, то що я скажу? «Алло, привіт… так… Москва мені дуже сподобалась… вона мене вбила і зжерла… ну, аякже, все чудово…» Єдина людина, з якою хочеться зараз говорити, мене зустрічає, а батьки – це святе… їм я, звісно, подзвоню. Втім, за два тижні моєї відсутності в цьому аеропорту нічого не змінилося: черговий автобус, який везе нас до терміналу… чужі погляди, стандартні розмови, набридлі мелодії made by Nokia, Vertu і iPhone. Я виходжу з автобуса, не поспішаю до терміналу і знов відчуваю на собі чийсь погляд… Ну, певно ж, це він… той чоловік у чорному… від його погляду мені стає ще гірше, ніж було до цього: чомусь виникло бажання дістати окуляри-краплі від «Ray Ban» – сховати за ними вії, що давно вже забули про туш. Ось воно… паспортний контроль… моє втомлене «добрий день» і… «У вас проблеми». Те, що у мене проблеми, я знала і без цього пиндючного персонажа, що засів у будці на українському паспортному контролі для UA CITIZENS.

      – А як ви здогадалися, що в мене проблеми? – поцікавилась я з легкою іронією.

      – Проблеми з вашим паспортом, – відповів усевладний прикордонник.

      – Якраз це не проблема. Мене вже попередили в Росії, сказали, що потрібно вклеїти нове фото, адже мені стукнуло двадцять п’ять. Саме це я й зроблю одразу, як потраплю додому.

      – Ні, дівчино, ви не розумієте… я не можу вас впустити до України… і у вас дійсно проблеми… тож відійдімо поговоримо… – І він усміхнувся мені тією знаменитою загадковою посмішкою, на яку здатні тільки українські прикордонники.

      – Послухайте, я дуже втомилася… смертельно хочу спати… будь ласка, давайте зараз таки й закінчимо цю історію. Ви пропускаєте мене «додому», я щиро вам дякую і мило всміхаюся, ми не затримуємо чергу… і всі з того задоволені.

      – Юліє Олександрівно, я навіть не знаю, громадянкою якої країни ви є… Росії чи України… я не розумію, як вас могли випустити з України з вашим недійсним паспортом… Це неможливо.

      – У мене залишився старий посадочний… і квиток… Ви можете самі переконатися, що я вилетіла з України чотирнадцятого жовтня, а сьогодні я повертаюся з Москви в Дніпр. А ще ви могли б легко перевірити, що в мене є закордонний паспорт – він зараз у Києві, в німецькому посольстві.

      – Я прошу вас відійти убік і почекати. Мені потрібно подумати, що з вами робити. Я мушу все перевірити і порадитися з колегами.

      Я відійшла. Всі пасажири дивилися на мене: чоловіки – певною мірою співчуваючи,

Скачать книгу