ТОП просматриваемых книг сайта:
Осінні узори. Роман Іваничук
Читать онлайн.Название Осінні узори
Год выпуска 2015
isbn 978-966-03-7336-5
Автор произведения Роман Іваничук
Жанр Рассказы
Издательство ""Издательство Фолио""
Кіт від жури зажмурив очі й скрутився клубком біля бабиних ніг. Раптом різко підвів голову: рипнули сінешні двері, потім – хатні, холодна пара клубками вкотилася до кімнати, а в тій парі, немов Саваоф серед хмар, отой, що на закуреному образі над ліжком, явився сусід Гаврило, весь засніжений, білий.
Марія підвелася, звісила з печі жилякуваті натрудоватілі ноги; вона рада, що прийшов Гаврило. Нудьгує він серед зимового безділля, років зо три тому повдовів, залишився з мацьопким Васильком – дав Бог під старість дитину, а маму забрав. Не бідує Гаврило, має хліб і до хліба, бо керманичам на сплавах добре платять, лиш нудиться взимку дома.
– Вам листа приніс, Маріє. Пополудні в село ходив, поштаря здибав, то він просив мене передати.
Марія похапливо злізла з печі – від Аннички лист! Йой падоньку, вже напевно клене стару, що не йде до них.
– Читайте, Гавриле, – квапила і поправляла теплу хустку на молочно-білій голові. – Читайте, сусідо, я вся аж терпну.
Гаврило вже обігрівся, розстебнув куртку, матове світло із завіяних шибок блідо лягло на дрібно списаний листок, застигли Маріїні зволожені очі. Гаврило читав листа від дочки Аннички, яка першою вибавилася в цій хаті.
Слухає баба Марія, а лист довгий-предовгий, то такий лист, що в одному написаному слові – цілих тисячу, за одну хвилину Гаврилового читання пробігають роки. То дуже довгий лист.
«Я одна у вас, мамо, і не знаю…»
Одна, певно, що одна… Я ж не віддавалася після того, як твого тата поліцаї забили за тютюн. За десять стеблин бакуну, що викохав за хатою, бо на монопольний грошей не було (вічно тих грошей нема в хлопа, чого воно так?), за тих десять стебел, Боженьку милий, злупцювали його отут, на подвір’ї, як шкідливого пса, і пішли. А він похирляв з рік, вже й курити не хотів, та й умер. То-м не віддавалася більше, бо ніхто не хапав бідну, та й не дуже показну, а не гуляла зроду, то певно, що мусиш одна в мене бути…
«І не знаю, що вас там у горах тримає…»
Якби то хто знав, дитино, що за сила тримає гуцула в горах? Зійде на доли – хліба там дунаєм і рук до нього завжди треба, а він подивиться, поробить, огузок зерна на плечі та й далі на своє каміння, на кряжі – овець глядіти, ліс рубати, пісню співати і дивитися в небо…
«Ну, колись біда була в людей, то й ви…»
Як у людей, то й у мене, донько. Бо всі під одним небом живемо, то й мусимо ділитися лихом, а чи щастям. Тоді кожен мав свого до нового, а в нас таки легше. Чоловіка мого давно не стало, жаль притупився, а в інших – як свіжа рана: того в Німеччину вивезли, другого тут-таки замордували, той потім на війну пішов, і лише карточку по ньому прислали, а деякі отут такого наробили, що ніхто не знав, куди діватись… Юлина, зведениця, хто б сподівався – схрон у її стодолі знайшли, порожній уже. За то й засудили. А Настуньку я взяла, бо маленька була. Дозволили взяти. Які там у Юлини ще гріхи були – не знаю, але дитина – що воно винно? А ти вже на той час високі школи