Тигролови - Іван Багряний

Скачать книгу

Натомість з’являється одна пара таких же самих, з глибини вагона наближається до ґрат, а голос понуро, ніби з могили, відповідає:

      – Я…

      – Звать?!

      Пауза. І повільно, тяжко й так само понуро:

      – Григорій!..

      Начальник якусь мить мовчки вдивляється в дві мерехтливі цятки. Потім, заспокоєний, обертається і йде назад.

      Дві цятки наближаються до ґрат і миготять, проводжаючи. Бліде обличчя прикипає до заліза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухає крізь зціплені зуби:

      – Бережеш-ш-ш?! С-с-собака!..

      І знову люто, розпачливо:

      – Бережеш-ш-ш?!?

      Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмішкувато:

      – Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник не їсть і не спить – все прибігає з поклоном…

      Третій понурий голос, потішаючи:

      – Нічого… Одбудеш всі свої двадцять п’ять – станеш маршалом. Ех-х!.. – і раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонів – у закон, у світ, пекло і в самісіньке небо…

      Ешелон зривається і летить далі.

      В грюкоті коліс зринає пісня, важка, бурлацька. І наростає, наростає…

      Вона починається з одного голосу – з того голосу, що говорив: «Я… Григорій!..» Понурий і глибокий, він починає пісню, ніби віддираючи стьожку від серця:

      «Та забіліли сніжки… Забіліли білі… Ще йдібровонька…»

      Кінчаючи рядок, мелодія завмирає, губиться в грохоті коліс, ось-ось загубиться. Тоді другий голос, як побратим, враз підхоплює її, міцно, дерзко:

      «Щє й дібровонька!..»

      І разом з першим на повні груди:

      «Та й заболіло тіло бурлацькеє біле… ще й голівонька…»

      Два голоси – два друзі. До них долучається третій. Пісня б’ється, як птах у домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила, вилітає назовні і летить слідом, шугає і б’є крильми над спиною дракона.

      Вартовий оскаженіло б’є кольбою в стіну вагона:

      – Адставіть пєсні!!!

      І гатить кольбою рушниці щосили, пересипає грюкіт фантастичною лайкою:

      – Ад-стт-а-ві-і-іть!!

      «…Щє й голівонька… та ніхто не заплаче по білому тілу…»

      Вартовий перестає бити у стінку, не в силі обірвати пісню. Мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує…

      Поїзд летить зі скреготом і гулом, і, може, то не пісня вже, може, то йому в цім вирі скреготу і шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись і самим співане; може, то поїзд свистить і гуде, може, грюкотять і клекочуть колеса; може, то вітер сибірський гуде стоголосо… Вартовий обійняв рушницю і так стоїть, важко спершись спиною об стінку…

      «Та тільки заплаче, тільки заридає товариш його… товариш його…»

      Хмари їдучого диму лоскочуть ніздрі, душать за горло; диявольським реготом реве «Й. С».

      «Ой, брате мій,

Скачать книгу