LITMIR.BIZ

Скачать книгу

у небо; стріхи, на яких сидять, ніби галченята, хлопчики; просто мене горіла велика купчаста хмара з висмиканими зусібіч сонячними віхтями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов і спотикався по рівній дорозі – ззаду мене весь час підштовхували. Босі мої ноги вкрилися пилюгою, великого пальця я вже десь розбив, і на ньому налипла сіро-червона курява. Однак не відав злості й ненависті до своїх насильників-співподорожан, хоч уже й хотів того. На душі, наче квітка, цвіло здивування, ніби не мене вели оце по дорозі і не на мене, безневинного, чекала кара.

      Отак мене й пригнали до корчми, де сотник налякав мене грізним виглядом.

      – Ну, – прогув він, – лярвий сину! Я тебе, злодіяку, до кісток бачу! На чуже добро потягло, шмаркачу й недолупку ти такий, я тобі виб'ю з голови оте добро!

      Хотів відповісти, але не встиг розтулити рота, як на мене знову посипалася злива лайки, – сотник ані подумав розважно розпитатися про мій рід і куди знамірився йти. Вороги ж мої, співдорожани, догідно підхихикували і по-блазенському підморгували один одному.

      – Злодіїв, панове, – повчально проголошував сотник, звівши пальця, як професор колегіуму, – здалеку видно! Я таких, як оцей, на своєму віку перебачив не одного. То як гадаєте, панове: дамо йому спершу буків, а тоді розпитаємо чи спершу розпитаємо, а тоді пригостимо буками?

      – Спершу треба всипати буків, – сказав старий, що сидів у кутку, як у себе в господі. – Тоді він і до розмови м'якший буде.

      Я стояв у самій кошулі й відчував, що в корчмі страшенно холодно – коліна мої дрижали.

      – Дозвольте сказати слово, – ледве вимовив я, тремтячи.

      – Не дозволю! – гримнув кулаком по столі сотник. – Гляньте, гляньте на нього, – він простяг пальця й ледве не пробив ним мені грудей. – Ще й вуса не ростуть, а душа вже в пекло проситься!

      – Нарід псується, – сказав старий у кутку. – Бував я по країнах далеких, то там не так, як у нас. У нас що: буків дадуть, розтягнуть чи припечуть, а там такого понавигадували!..

      Я знову розтулив рота, але ті кілька слів, що промовив, потонули в гомоні, що лунав у корчмі.

      – Дозвольте, пане сотнику, й мені слово сказати, – втрутився один із моїх співподорожан, Семен. – Може, перш ніж катувати цього недолупка, ми б усі за його кошт по чарці кружлянули!

      Він розцвів догідливим усміхом, а всі зашуміли ще більше, згоджуючись на таке.

      – А подай-но, Олено, нам меду, – наказав сотник. – За плату книжки його заставляємо!

      Я набрав повітря, щоб використати добру хвилину і таки розповісти про лихо, яке мене спіткало.

      – У далеких країнах, – перебив мене старий, – кістки за злодійство ламають та й голів не вельми шкодують!

      Він засміявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побіг мені по тілі, щось потойбічне прочитав я в його очах та й упізнав відразу: був це той, котрий вогняне коло крутив.

      І мені раптом здалося, що дивно самотній я у цьому світі, що всі люди, які так дико регочуть

Скачать книгу