ТОП просматриваемых книг сайта:
Таємниця Чарівної отруювачки. Катерина Бібчук
Читать онлайн.Название Таємниця Чарівної отруювачки
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Катерина Бібчук
Жанр Ужасы и Мистика
Издательство Стрельбицький Дмитрий Майєвич
Імператори оточували себе розкішшю, євнухами, радниками, шпигунами. Вони часто показувалися з безпечної відстані народу, були присутні на стратах, церковних службах та різноманітних святкуваннях і, звичайно ж, час від часу примушували себе займатися державними справами. Життя звичайних людей цікавило їх не більше, а, може навіть і менше, ніж життя дрібних комашок. Так завжди буває доти, доки люди не примудряться якимсь вельми неприємним для владців способом нагадати про своє існування. Але тоді ще не настав для цього час, бо народ християнський багатотерплячий.
Власне жителі Константинополя аж ніяк не вели таке злиденне життя, як селяни, котрі на той час вже майже повністю позбулися землі й опинилися в залежності від знаті. Перебування в Константинополі імператорського двору потребувало розвитку найрізноманітніших ремесел: імператори та їхній почет постійно щось будували і перебудовували, та й утримання самих імператорів вимагало безлічі прислужників і челядників. Працьовита, здорова тілом людина не бідувала б у ті часи в Константинополі. Навіть жебраки примудрялися заробити великі статки завдяки показній щедрості знаті та зовсім не збиралися змінювати свій «незавидний» фах.
Візантія мала досить сильну армію, Константинополь був оточений міцним муром – людям дійсно не було чого стерегтися зовнішніх ворогів. На той час Візантія хоча і втратила внаслідок частих воєн значний клапоть своєї території, але продовжувала інтенсивно розвиватися, не маючи поки що в цілому світі гідного себе супротивника.
Всім відома проста залежність: чим краще живе народ, тим більше грошей він може і готовий витратити на розваги. В трущобах Константинополя рясно розрослися першообрази того, що в наш час одержало назву «трактир» і суміщає в собі місце, де можна чимось підживитися, і прийнятну оселю на певний час.
Найвищим попитом серед більш-менш пристойних закладів цього типу користувався трактир якогось Георгія. Власне, сам трактир був звичайнісіньким. Незвичайною була лише донька того самого Георгія, яка зазвичай допомагала батькові у кухні. Вона була напрочуд гарна – це визнавали всі: чорне хвилясте волосся, біла, ніби мармурова шкіра, коралові вуста, чорні брови і чорні ж бездонні оці. В тих очах часом проглядало щось таке, визначення чому не міг дати жоден з чоловіків, які бували у трактирі, але, безперечно, це щось знову і знову примушувало їх вертатися туди у безоглядній надії перехопити ще бодай один погляд дивно-чорних очей… Звалася ця мила окаста особа Анастасо, і було їй щось біля п’ятнадцяти літ від народження – вже майже доросла дівчина.
Майже всі ті, хто будь-коли бачив її, вважали Анастасо найчарівнішою з усього жіноцтва бідняцького Константинополя. Постійні відвідувачі трактиру – всі без виключення – рано чи пізно