LITMIR.BIZ

Скачать книгу

рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.

      Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:

      Ой настала жаль-туга да по всій Україні…

      Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки – як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.

      Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоть би кришечку перемінився Черевань; тілько лисина почала наче більш вилискуватись. А в божого чоловіка довга, до самого пояса, борода іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь свігом. Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.

      Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став навпроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань:

      – Бгатику, – каже (бо трохи картавив), – чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка?

      Да й обнявсь і поцілосавсь із Шрамом, як із рідним братом.

      Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.

      – Бувай же, – каже, – здоров, панотче і пане полковнику! Чули й ми, як господь наустив тебе взятись ізнов за козакованнє.

      А Василь Невольник, стоючи коло нях, собі радується, похитуючи головою.

      – Боже, – каже, – правий, боже правий, ссть на світі такі люде!

      – Яким же, бгате, оце случаєм? – питає зараз Черевань.

      Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у божого чоловіка:

      – А тебе ж, діду, звідки і куди господь несе?

      – В мене, – каже, – одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тіг помиловані будуть…

      – Так, батьку мій! Так, мій добродію! – перебив йому Василь Невольник. – Нехай на тебе так господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацькую мову!

      – Не мені дякуй за се, Василю, – каже божий чоловік, – дякуй богові да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів.

      – Хіба ж я йому не дякую? – каже Василь Невольник. – Ченці звали мене у монастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як свої п'ять пучок, знаю; зазивав мене і кошовий, і отаманнє, як проходив я, повертаючи з неволі, через Запорожжє, а я кажу: ні, братчики, піду я тому служити, хто визволив мене із бусурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби як небудь йому подякувати.

      Так говорив Василь Невольник. А Черевань,

Скачать книгу