LITMIR.BIZ

Скачать книгу

наважився на її життя. Відай, вона відійде навіки сама від нас, а золоті дукачі твої остануться тобі.

      – Нехай іде, нехай іде! – піднялося гомоном між циганами. – Сорому нам наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що далі буде? Надвір з нею, сама собі дорогу указала! – крикнув один голос з гурту. – Надвір!

      – Ні, вбити, щоб і з другим таке не зробила! – сичав Раду. – Вбити!

      – За три дні не стане Маври між вами, – обізвався знов Андронаті. – її доля порішена вже самою дитиною, яку ви розшарпали б на кусні, коли б Мавра й остала між нами. Кожде б її било. А так… вона уступиться з-поміж вас і Раду з-перед очей.

      – Сам уб'єш? – обізвався вдруге один голос з гурту, голос товариша Андронаті – цимбаліста.

      – Сам.

      – То бери золоті!

      – Ні, вам їх лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всі молодші від мене. Мені їх не треба. Мавра віднині так, як не моя вже. Мені їх не треба. Свого хліба для себе і для своєї жінки я найду. – І висунув гордим рухом скрипку вперед себе, погрозивши п'ястуком до молодшого від себе старшини.

      – А щеня твоєї доньки? – спитав той, випрямовуючись гордо та блиснувши ненависним оком на неустрашимого тестя. – Мені його не треба. Уб'ю, затопчу, як гадя!..

      – Ним не журися. Я беру його на себе. Воно… – нараз він тут урвав. Між ними, ніби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна, пелехата, з намистом срібняків на грудях, що замерехтіли в місячнім сяєві. Виринувши, вона кинулась відразу до ніг Раду і Андронаті.

      – Простіть Маврі, як згрішила, не губіть молодої, бийте, побивайте, але жити дайте! – заголосила розпучливим голосом, розпростерши, благаючи, рамена. – О Мавро, Мавро, що ти накоїла? Що тебе постигло? Яким вітром ворожим обвіяло? З котрої сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню моя… серце моє… Мавро! – кричала не своїм голосом. – А я тебе, доню, в місячнім світлі зіллячком змивала, для тебе чи не кождої ночі доброї долі благала. Дрібною дитиною я тебе медом годувала, від злих очей… доки не віддалася… як від огню… зберігала. А прийшов лихий час і з ним твій ворог… і ось що… ой, рятуйте, змилуйтеся… хоч кілька день мені її дайте… хоч до пусти… дозвольте довести, потім вбивайте та й враз зо мною… – і бухнула головою до землі.

      – Уступися, стара! – кликнув Андронаті. – Чого тут прилізла?.. Щоб побили? Вже забула? Не числи багато на свою сиву голову. Геть, кажу, звідси. Геть з-поміж чоловіків, не видиш – рада? Тепер Раду і люди судять. Скажи посліднє слово, поки я своє скажу! – звернувся знов до старшини. – Позволь Маврі хоч з чотири дні межи нами прожити, та щоб настільки піднялася, аби її батько востаннє між вами всіма їй заграв. Між вами… попрощав. Відтак… хоч… прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. – І тут, як недавно, з покорою знов схилився.

      – Не прощу я Маврі, я її більше на очі бачити не хочу. Життя між нами не буде! – обізвався завзято Раду. – Сама завинила…

      – Сама… сама… – пішов півголосний підлесливий гомін від циганів. – Сама, одна вона!

      – Се твоє посліднє слово, Раду? – спитав Андронаті, а стара мати заголосила

Скачать книгу