Прапороносці - Олесь Гончар

Скачать книгу

цікаво ж подивитись.

      – Не дуже веселе видовище… Ходімо.

      Вони знову вийшли на дорогу.

      Тепер за селом їм раз у раз траплялися назустріч румуни й бессарабці, що везли волами наших поранених. Воли, підбившись по кам'янистій дорозі, понуро шкутильгали а румуни в сіряках і високих чорних шапках брели з батіжками поруч возів, як чумаки. Деякі годували волів на ходу, з рук. Почорнілі від сонця, сухі й нужденні, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою ті розп'яття па білих хрестах, що віками стоять понад шляхами їхньої країни. Іноді на возі з-під закривавленої шинелі важко підіймається солдатська стрижена голова:

      – Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що він не курить.

      – Далеко фронт? – допитувався Козаков.

      – Да-ле-ко…

      – Скільки кілометрів?

      – Вже… дві… доби.

      Не кілометрами, а часом, болем своїх розтривожених ран вимірювали ці люди відстань до фронту.

      Вози, проїжджаючи, глухо, тоскно скрипіли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де він ще не був, і, закривавлені, бліді, перебинтовані, стали для нього ніби якимись особливими людьми. Він соромився, що йде повз них рум'яний і здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.

      Уявлялось, як він уже сам лежить на возі, вкритий шинеллю, корчачись від болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакує на камінь.

      На ночівлю зупинились у похмурого румуна, в хаті, повній дітей, курчат і бліх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стіл гарячий круг мамалиги і покраяла його ниткою. Господар у постолах і вузьких вовняних штанях мовчки сидів на ліжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в ній і не було. З кутків на гостей дикувато світили очима чорні, замурзані діти. їх, видно, дуже дивувало, що ці незнайомі люди не почали ще різати всіх підряд, як про це говорилося навіть у букварі, а теж уміють сміятися, жартувати і їсти мамалигу. Жінка кинула й дітям круг мамалиги, і малеча опала її в кутку, мов горобці соняшник. Козаков довго дивився, як дітвора жадібно давиться гарячими глевтяками, і несподівано встав, зітхнувши.

      – Такі ж і в нас… Ми як ішли зимою по Україні, зайдемо, бувало, в село – завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться діти в теплому попелі, гріються. «Де батько?» – «Нема». – «Де мати?» – «Нема». Скинемо шинелі, складемо зброю і – за лопати. Викопаємо їм землянку, залишимо їжі та й знову… вперед на захід.

      – Після цієї війни, – сказав Черниш, – ні наші, ні їхні діти вже не кублитимуться на попелищах… ніхто не гнутиметься, як той сьогодні із скрипкою… Після цієї війни люди повинні стати нарешті… справжніми людьми.

      – Розумієш, кучерява, чого ми хочемо? – підійшов Козаков до худорлявенької насупленої дівчинки з хрестиком на грудях.

      – Ну шти…

      Він поклав їй на голову свою важку, зашкарублу руку.

      – Щоб ти не різала мамалиги ниткою, розумієш?

      – Ну

Скачать книгу