LITMIR.BIZ

      Не захвати солодкого зомління,

      Не пестощів пекучая жага

      З’ясують нам ті чарівні боління,

      Які любов у серця вимага.

      Кохання – спів, зальот душі – не тіла,

      Зоря з-за хмар, веселка дощова;

      Вона ростить у нас незримі крила

      І до країн незнаних порива.

      Душа у нас болить від самотини,

      Рвучися все з земних важких заліз,

      Вона жада поради і дружини,

      Жада розкош в багатті спільних сліз…

      Зі мною ти, моя красо-богине, —

      Що мовити? Душа у нас одна —

      І цілий мир в очу твоєму гине,

      І світ новий, баєчний вирина…

      О люба ніч! Ти появляєш мрії

      Й невиразні краси в зористій млі…

      Як чарівно ген промені блідії

      Мереживом срібляться по землі!

      В обіймища сплелись сутінів зграї,

      Отрутою пашать нічні квітки,

      І шепотять про втіхи в темнім гаї

      До місяця закохані мавки…

      Все повно чар і виростає з міри,

      Минулеє з прийдешнім ізлилось;

      Душа зорить в дитиннім сяйві віри,

      Бажається незбутнього чогось…

      Зріднили нас незмислені хвилини

      І захвати розкошів неземних;

      Вчуваються і пісні янголині,

      І тихий дзвін струн легких, золотих.

      Моя красо! Моє святе кохання,

      З тобою я зіллю своє буття —

      Тобі віддам усі свої бажання,

      В тобі знайду весь світ, всі почуття!

      У ніч водохресну тайничу,

      Як глупа настане пора,

      Хтось гонить конем ясногривим

      По хвилі холодній Дніпра;

      Кінь рине насупроти виру…

      Скалки аж довкола летять:

      Боки йому димом парують,

      Вогнем йому очі горять.

      За ним бунчуки² й хоруговки³

      Аж мають⁴ у синявій млі,

      І стеляться синім туманом

      По мерзлій, німотній землі.

      Де б’ють і клекочуть пороги,

      Здіймаючи піну до дна, —

      Стоїть серед «пекла» там скеля,

      Під нею печера сумна.

      В тій скритій від миру печері,

      Під дужим кремінним хрестом

      Лежить якийсь гетьман незнаний,

      Лежить без клейнод⁵ кістяком…

      Нема йому місця в родині:

      Могилу, де гетьман лежав,

      Розрив лихий ворог до краю

      По полю кістки розметав.

      Але ж їх до батька Славути

      Скотили струмки весняні…

      А той свого сина останки

      Сховав у печері-труні.

      Там

Скачать книгу