LITMIR.BIZ

      Так. Я не обмовився. Отже, можеш собі уявити – така довжелезна черга, де всі на всіх гавкають, при цьому, звісно, старші розпихають навсібіч молодших грудьми і ліктями, цілковитий бардак, початок навчального року, механізми розлагоджені, адміністративний скрегіт, машина дає збій, колеса не крутяться, поршні не скачуть, психована касирка з віконця верещить – і так далі. І жодного просування вперед. Після двох з гаком годин такого тупцювання й вовтуження я залишаюся фактично сам: моїх друзів і подруг з групи дістало, вони розходяться, мовляв, я й сам упораюсь, достоюся, а вони – так тому й бути – почекають до завтра, завтра я їм усе видам без штовханини й напрягу, так тому й бути, культурно і на блюдечку. Перспектива заночувати в гуртязі з мішком чужих грошей під подушкою неприємно холодить нутрощі. Поруч залишається хіба що Вітюня, майбутній прокурор. Але про це його майбутнє ані він, ані я ще не знаємо. Я отримую повний розрахунок одним з останніх, коли надворі, як і в очах, темніє. Синя пачка – це п’ятірки, зелена – трояки. Схоже на те, що разом там вісімсот. Крім того, якась нез’ясована кількість рубльових – вони розлітаються надовкіл, наче осінні листки, ми спазматично згортаємо їх і зсипаємо у роззявлену пащу мого крокодила.