LITMIR.BIZ

      Коли Теа йшла відчиняти двері, Юн відійшов у дальший кінець кімнати, щоб бути непомітним із вхідних дверей. Емма, сусідка:

      – Даруй, Теа, але цьому чоловікові конче треба побалакати з Юном Карлсеном.

      – З Юном?

      Почувся чоловічий голос:

      – Мені сказали, що я, імовірно, знайду його у такої собі Теа Нільсен, що мешкає за цією адресою. Біля домофону прізвищ не зазначено, але ця добродійка ласкаво допомогла.

      – Юн? Тут? Не знаю, як…

      – Я з поліції, мене звати Харрі Холе. Річ у братові Юна.

      – Робертові?

      Юн вийшов до дверей. З порога на нього дивився чоловік однакового з ним зросту, з ясно-блакитними очима.

      – Чи Роберт щось накоїв? – спитав він, силкуючись не зважати на сусідку, що виглядала з-за плеча поліцейського.

      – Ми не знаємо. Дозволите увійти?

      – Прошу, – мовила Теа.

      Увійшовши, поліцейський зачинив двері перед носом роздосадуваної сусідки.

      – Боюся, я маю недобрі новини, може, сядете?

      Всі троє посідали навколо журнального столика. Просто як удар у сонячне сплетіння – Юн машинально нахилився уперед, почувши від поліцейського, що трапилось.

      – Мертвий? – перепитала пошепки Теа. – Роберт?

      Поліцейський кахикнув й повів далі. Слова лунали для Юна ніби темні, таємничі, майже незбагненні звуки. Поки поліцейський переповідав обставини смерті, він упнувся поглядом в одну точку. У нестулений рот дівчини, на губи, що виблискували, – вогкі, почервонілі. Дихала вона часто й неглибоко. Юн зауважив, що поліцейський змовк, лише почувши голос Теа: