Знедолені - Виктор Гюго

Скачать книгу

Фантіна.

      – Десять франків.

      – Відрізайте.

      Фантіна купила плетену спідничку й послала Тенардьє.

      Отримавши ту спідничку, Тенардьє розлютилися. Їм потрібні були гроші. Вони віддали спідничку Епоніні. Бідолашний Жайворонок і далі тремтів від холоду.

      А Фантіна думала: «Моя дитина більше не мерзне. Я вдягла її своїми косами». Вона стала носити круглі капелюшки, які ховали її стрижену голову і в яких вона ще була гарною.

      Чорні хмари збиралися в серці Фантіни. Втративши останню радість – розчісувати свої коси, вона зненавиділа все на світі. Тривалий час вона поділяла загальну пошану до дядечка Мадлена; проте знов і знов повторюючи собі, що це він вигнав її з роботи і став призвідцем усіх її нещасть, Фантіна зненавиділа і його – його більше, ніж усіх. Проходячи перед брамою фабрики, вона тепер умисне сміялася й співала.

      Почувши якось цей сміх і спів, одна стара робітниця сказала: «Ця дівчина закінчить погано».

      Та чим похмурішим робився світ навколо Фантіни, тим яскравіше сяяв у глибині її душі образ доньки – цього маленького янгола. «Коли я забагатію, – казала вона, – я візьму свою Козетту до себе». І радісно сміялася. Вона не переставала кашляти, спина в неї тепер часто пітніла, й одного дня від Тенардьє надійшов такий лист: «Козетта захворіла на висипну пропасницю, їй потрібні дорогі ліки. Якщо протягом тижня ви не надішлете сорок франків, дитина помре».

      Фантіна голосно засміялась і сказала своїй старій сусідці:

      – Отакої! Сорок франків! Аж два наполеондори! Де мені їх узяти? Які ж вони тупі, ті селюки!

      Але вона вийшла на сходи, стала під слуховим віконцем і ще раз перечитала листа.

      Потім вибігла на вулицю, підстрибуючи і сміючись.

      Якийсь перехожий спитав у неї:

      – Чого ви так радієте?

      – Та оце написали мені із села дурного листа! Просять надіслати їм сорок франків. Мужва та й годі! – відповіла Фантіна.

      Проходячи через майдан, вона побачила натовп людей, що з’юрмився навколо якогось дивного повоза. На імперіалі стояв чоловік у всьому червоному і щось говорив. То був бродячий дантист, який пропонував публіці штучні щелепи, зубні пасти, порошки та еліксири.

      Фантіна затесалась у ту юрму і стала сміятися разом з усіма, слухаючи чоловіка в червоному, який щедро сипав вуличним жаргоном – для простолюду – та вченою тарабарщиною – для поважної публіки. Зубодер побачив цю гарну дівчину, що так весело сміялась, і раптом вигукнув:

      – У вас гарні зуби, кралечко! Віддайте мені два свої різці, і я дам за кожен по наполеондору.

      – Які різці? – спитала Фантіна. – Звідки вони у мене?

      – Різці, – відповів ескулап-дантист, – це передні зуби, два верхні.

      – Який жах! – вигукнула Фантіна.

      – Два наполеондори! – прошамкотіла якась беззуба баба. – Ото щастить людям!

      Фантіна втекла, затикаючи вуха пальцями, щоб не чути хрипкого голосу мандрівного зубодера, який гукав їй навздогін:

      – Поміркуйте,

Скачать книгу