LITMIR.BIZ

Скачать книгу

нічого злого не надумав… Втратила пильність лише на долю секунди – і має. Ворог не спить, він лишень чекає, щоб прослизнути в голову і витворяти там, що хоче. Такі тепер мудрі технології. Не треба нікого сікти мечами, вішати, стріляти, труїти, душити газами та катувати атомом, треба тільки залізти в голову і там спокійно керувати. Бо все живе найбільше в світі вірить своїй голові, думаючи, що голова – своя. А насправді?…

      – Вам не здається, що ніч дуже сердита? – запитала Марі, коли перші проблиски сірого зимового ранку підкрадалися до будинку, де жив Безрукий.

      – Ранок теж не втішений, – мовив Лев і напрочуд серйозно запитав хвилясту лікарку: – Я псих?

      Марі зразу перетворилася з красивої жінки в холодного фахівця.

      – Думаю, так, – відповіла Марі Шмідт після короткої паузи. – Хоча… є ще в мене одне припущення, що повзає по лезу здорового глузду. Й поки що здоровий глузд не спустив з нього дух, бо… – лікарка зам’ялася, її «бо» мало пройти перевірку на власноруч придуманому нею детекторі брехні – Левові доведеться трохи потерпіти. Тим більше, до того йому не звикати.

      Безрукий вчепився за «бо», як за рятівну соломину.

      – Ви недоказали, – натякнув увічливо з такою нетерплячкою, аж лікарці здалося, що він зараз втратить контроль над собою, зірветься й трощитиме все підряд своєю здоровою катівською рукою та обрубком, закованим у гіпс. І все летітиме шкереберть, як у фільмах про кінець світу… Але її безрукий велетень не чіпатиме, у Марі не було ні мікрограма страху – страшний велетень повністю підвладний її волі.

      – Бо мені треба побачити ваші листи, – врятувала ситуацію лікарка. Тим більше, листи дійсно не давали їй спокою.

      – Ідемо до мене, покажу, – зітхнув Лев. – Раз ми вже тут, і раз я довірився вам. Навіть якщо ви замаскований ворог, все одно так буде найкраще. Мене швидше знищать, і я не буду мучитися…

      – А… – Марі для ввічливості хотіла вставити декілька банальних реплік типу «незручно, негарно, непристойно, як це буде виглядати, що скажуть…»

      – Пішли! – наполіг Лев. Зараз ним керувала та частина душі, що відповідала за рішучість.

      Лев загіпсованою калічкою запросив Марі заходити. Глянув на сусідчині двері. Йому здалося, що з вічка на нього зирить зміїне око, а із замкової щілини скапує отрута. Як скоро чомусь він змінив думку про пані Стефу… Дивина та й годі!..

      Сусідка почекала, поки за Левом зсередини клацне замок. Висунула голову, пооглядалася.

      – Дожився! – прошипіла. – Нормальні чоловіки в такий час випроводжають коханок, а він приводить… Але ж хіба він нормальний?… – додала й густо, з огидою сплюнула на немиту долівку сходової клітки. Забула, як передучора боролася за чистоту під’їзду й учила втомлених жителів будинку елементарної культури. – Як я помилялася! – бубоніла під ніс пані Стефа. – Упиряка! – придумала прізвисько Безрукому й запишалася своєю тямущістю, бо їй сподобалося.

      Марі впевнено зайшла, скинула чоботи, вбігла у туалет, щоб привести до тями організм після холодних нічних бродінь.

Скачать книгу