Україна-Європа - Антология

Скачать книгу

б побачив себе у той момент, – каже вона.

      Кицюня любить концентруватися на якійсь деталі з моєї міміки, особливо, коли я потрапляю в халепу, і потім ще довго мені про це нагадує, вважає, що таким чином мене виховує. За майже тридцять років спільного життя це вже стало в неї майже звичкою. А втім, у неї є й інші методи.

      Коли нам принесли вино і чай, вона посміхнулась винувато й сказала пошепки, хоч довкруж навряд чи хтось розумів українську, що випила б краще квасу.

      – Сі жур, «Микулинецького»? Із своєї великої зеленої чашки? – посміхаюся я у відповідь.

      – Так, – не заперечує вона, – сі жур!

      Згадка про рідну зелену чашку на мить повертає нас додому. Вона раптом треться об моє плече щокою, наче справжня кицюня, і вже вкотре запитує, чи будемо ми брати з собою онука, хоча б до Варшави чи до Будапешта? Вона вже не раз про це запитувала, і відповідь моя їй відома.

      – Ну, якщо його відпустять батьки, а нас тітка, то чому і ні? Нехай лише підросте трохи, – повторюю я.

      Кицюня любить забігати наперед!

      © О. Вільчинський, 2014

      Юрій Винничук

      Записки пройдисвіта

      (Уривок з роману, події якого відбуваються на початку 1980-х років)

      1

      О вікна мого будинку видно широке пасовисько, а на протилежному краю темніє ліс. Пасовисько вкрите снігом і нагадує чистий аркуш паперу, на якому аж хочеться щось написати. Інколи ворони та галки і справді щось пишуть на ньому, але вітер, знявши снігову завію, швидко відновлює чистоту і незайманість снігової ковдри. Чорні кістляві граби, якими переважно заріс ліс, часто приковують мою увагу, я можу досить довго вдивлятися у їхню чорноту, мовби сподіваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев і рушить навпростець через поле до мене. Там, за лісом, пролягає дорога, сновигають авта й автобуси, і з одного такого автобуса, цілком можливо, міг би хтось вийти, хтось для мене цікавий, кого я потребую в цей час.

      Я дивлюся на ліс, інколи здається, що там і справді відбувається якийсь рух, щось між дерев миготить, але я жодного разу не міг роздивитися, що це таке, бо триває воно секунди, а все ж я продовжував вдивлятися, аж поки в очах не рябіло, а білина снігу починала поволі підніматися, мовби хтось, хто спав під цією ковдрою, раптом прокинувся і зібрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бік і знову засинав.

      Мене пронизувала самотність. Я був сам зі своїми книжками. Я не вмикав телевізора, не отримував газет, я не знав, що відбувається довкола і не бажав нічого знати. Кілька днів, як мені встановили телефон, але ніхто не дзвонить, зрештою, я мало кому повідомив свій номер. Сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив було б важко сформулювати.

      Мене пронизувала ненависть, я ненавидів країну, у якій жив, але, не маючи змоги вирватися з її клітки, опинився у внутрішній еміграції. Більшість друзів – літераторів і художників – які складали тодішню богему і з якими я любив спілкуватися, роз'їхалися, я опинився на безлюдді. Тепер я спілкувався з людьми, з якими раніше почував би себе нудно, а тут, навпаки, – я тягнувся до них, та тільки для того,

Скачать книгу