Село не люди - Люко Дашвар

Скачать книгу

Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.

      У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.

      – Що? – Сашко аж зупинився. – Людка нам щось криконула?

      Сергій іще на своїй хвилі.

      – Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З тим парафіном… У тебе свічки вдома є?

      – Не знаю… – Сашко до Людки обернувся. – Люда! Ти нам щось казала?..

      Людка чогось розгубилася.

      – Вам… Кажу, привіт, джентльмени…

      – Знову книжок начиталася?! – розреготався Сашко, а Сергій – руками по матні:

      – Джентльмени мають члени! Ти про це, Людка?..

      – От дурний! – Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк – і до Катерини в хату.

      – Ти скоро?!

      Сашко штовхонув Сергія.

      – Навіщо ти так?.. Вона ж мала.

      – Мала?! А губи вже намазала. І спідниця – аж труси видно.

      – Які труси?

      – Червоні, – збрехав Сергій і оком не повів. – Не віриш, задери і перевір.

      – Пішли… – Сашко на Катеринин дім глянув. – А от, приміром, Катька… Заради неї можна спробувати… того… з парафіном.

      – Тоді Людка – моя! – Гоц – і є рішення в Сергія.

      – Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоби вони не втекли, – Сашко йому.

      – Саня! Коли вони побачать оте диво… Вони помруть од щастя.

      Катерина швидше би зібралася, але ті Людчині заколки… Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, і сяк… У дзеркало гляне й зітхне: одне слово – малолєтка.

      Врешті вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу… Ну, нібито й нівроку. А тут і Людка:

      – Ти скоро?!

      – Ідемо.

      Катерина – пакет у руки, ноги – в чоботи ґумові.

      – Людка, а ти босоніжки часом не забула?..

      – Чого б це?..

* * *

      Шанівка так ловко причаїлася у низині між пагорбами, наче од ворогів ховалася. Здавалося, впадеш сюди з неба – так навіки й залишишся. Аж ні.

      За Шанівкою – три ґрунтові дороги. Після дощу всі три – суцільне болото. Однією підеш – за п’ять кілометрів потрапиш до сусідньої Килимівки зі школою, куди шанівські діти бігають, та облізлим клубом, де дядько Степан вечорами п’є горілку з мужиками, а як нап’ється, то горлає:

      – Усе! Крапка! Тепер – тільки пісня!

      Баби дочекатися не можуть, коли ж він, аспид, уже наклюкається, бо після того дядько Степан хапається за акордеон і таке виробляє, що сльози самі котяться.

      – Ой ти, дівчино, з горіха зерня… – ридаючим різноголоссям підспівує вся Килимівка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимівці вчителює, не схаменеться:

      – Йой, бісів син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи.

      І так виходить, ніби всім килимівцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусі просто голос грізний, бо після її слів пісня гасне і село німіє.

      Друга дорога веде до розваленої ферми, де колись, мамка казала, три тисячі корів ревли, їли комбікорм,

Скачать книгу