Гра у відрізаний палець - Андрей Курков

Скачать книгу

перечитавши вступний текст, Віктор, на свій подив, помітив, що ніде не згадувалося про службу і місце роботи покійного. Поки думав, дивлячись крізь тріснуту шибку на забарвлене яскравим сонцем листя дерев, на столі хрипко дзвякнув телефон.

      – Зайди до мене, – попросив майор.

      Віктор зайшов.

      Чоловік у цивільному, що відрекомендувався Кудряшовим, простягнув Віктору прозору поліетиленову теку з паперами та ключі від машини.

      – Тільки поспішати не треба, а то машина потужна, не впораєтеся, – сказав чоловік у цивільному. – Ви ж тільки «запорожець» водили?

      – Так.

      Чоловік у цивільному кивнув, потім зиркнув на майора, що сидів за своїм столом, і вийшов. Леонід Іванович розвів руками.

      – Працюй! – сказав він. – Висока довіра вимагає обережності! Головне – не поспішати!

      А за тріснутою шибкою наближався ранній вечір. Віктор закип’ятив собі чаю. Прочитав результати розтину – смерть від серцевого нападу. Знизав плечима. З таким папірцем справу можна перевести під іншу статтю – злісне хуліганство. Наруга над трупом… Якось усе це мало дивний вигляд: людина сама померла, хтось її підібрав, прив’язав за шию до рекламного дирижабля і відправив у небо…

      Зверху на результаті розтину стояв номер телефону й адреса лабораторії судмедекспертизи. Підпис судмедексперта не читався – таку карлючку могла поставити людина з будь-яким прізвищем.

      Важко зітхнувши, Віктор подивився на годинник – пів на сьому. У лабораторії вже нікого немає, і на його питання, мабуть, до завтра не дадуть відповідь. Він склав усі папери у теку, взяв ключі від машини.

      Червона «мазда» стояла ліворуч од входу. Біля неї прогулювався сержант із «калашниковим» – охорона райвідділу.

      – Нічого машинка! – схвально сказав він Віктору, що відмикав дверцята ключем. – У вас же центральний замок! – додав він придивившись.

      Із виглядом знавця він узяв у Віктора ключі, показав на дві кнопки брелока-дистанційки. Натиснув кілька разів, із посмішкою спостерігаючи, як слухняно клацає машина дверними замками. Потім повернув ключі Віктору.

      У салоні пахло дезодорантом. Віктор вів машину обережно, уважно стежачи в обидва дзеркала заднього огляду. Кілька разів йому сигналили знервовані його повільною їздою іномарки, але це не змусило його їхати швидше.

      На Південному мосту він прилаштувався в хвіст такого ж повільного «фольксвагена» і неспішно покотив за ним зі швидкістю шістдесят кілометрів за годину.

      Раптом сторонній звук змусив його сіпнутися. М’яка телефонна трель долинала з ніші під магнітолою. Віктор засунув туди руку й витягнув мобільний телефон. Потримав перед собою, розглядаючи його та слухаючи трель, що повторювалась. Інтуїція підказала натиснути на зелену кнопочку.

      – Ну як машина? – запитав незнайомий чоловічий голос.

      – Клас, – відповів Віктор. – А хто це?

      – Георгій. Георгій Георгійович, але ми будемо на ти. Так простіше. Я подзвонив тільки познайомитися, пора вже. Фільми про американських полісменів полюбляєш?

      – Так.

      – Там

Скачать книгу