LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ніколи більше не сприймати серйозно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім’я, то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця… – І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: – Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?

      – Що ви маєте на увазі? – не збагнув Бумблякевич.

      – Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжили слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульґарне, це принаймні збуджує, а зад – це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, – «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми – українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця – це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки – це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.

      Цей Пупс що далі, то все більше подобався Бумблякевичу.

      – Ви справді мислите поетично, – сказав він. – Цікаво, які ваші вірші.

      Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:

      Так ніхто не кохав через тисячі літ,

      Вже куди я не пхав – ти холодна як лід.

      Дивні скарби свої ти мені розпростерла,

      Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.

      – Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…

      – Кий біс – на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все ‘дно не міг видрукувати. От він і скористався.

      – То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.

      – Раніше я писав звичайну лірику.

      – Прочитайте, – попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що, зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.

      Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:

      Я в день той по місту, мов привид блукав,

      Із пам’яті здерши кору,

      Ім’я твоє згіркле у роті жував,

      Неначе печінку сиру.

      Було те ім’я, мов п’янливе вино,

      Воно моя сіль і мій хліб.

      Я брів і дивився в закрите вікно,

      Як дивиться мертвий у гріб.

      Був день без’язиким, був сірим той день,

      Неначе протерті штани.

      Поніс мене вітер із листям вишень

      І десь між будинків зронив.

      Ти бачиш з вікна, як я гірко сміюсь,

      Підкравшись з-за рогу тихцем.

      О, прийде не раз ще до тебе Ісус

      З моїм посмутнілим лицем.

      – Ви – Михайль! – вигукнув тремтячим голосом Бумблякевич.

      – Дайте

Скачать книгу