LITMIR.BIZ

Скачать книгу

інший отаман-робінгуд. Не візьмуть озброєні селяни київської чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.

      – Кого?

      – Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е-е-е, бачу, в дитинстві ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?

      – Ой, Артемію, Бог з тобою! Не до романів нині, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетні. Що ж до робінгудів, то нова влада, більшовики, мають себе за народних месників. Забирають у багатих, віддають бідним. Насправді ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бідним? Ось вам, – Мирон скрутив дулю. – Не роздають. Пролетарі самі беруть усе, що легко лежить. І тут, у Києві, і в інших містах. Опору їм ніхто не чинить. Чому – не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.

      Рука потяглася до бутля. Відчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.

      – Чого ти? – Мирон глянув вовком.

      – До діла. Ти ніби збирався визволяти Ліду завтра. Виходить, дібрав способу?

      – Ага, – підтвердив Романовський. – Є знайомі, вони мають досвід спілкування з чекістами. Потрібен викуп.

      – Викуп? Гроші?

      – Не ходять папірці. Золото, коштовності. На цьому більшовики розуміються. Знаю кількох подільських євреїв-ювелірів, відкупилися від влади, навіть повитягали своїх з казематів. Вони ж у перші дні заручників брали.

      – Це як?

      – А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрі люди, показували пальцем. Прийдуть, безпідставно заарештують, потім починають умовлятися – золото в обмін на волю. Ніхто дуже й не опинався, все віддавали. Дехто просив на колінах, щоб узяли, – Мирон знову відмахнувся. – Я ось до чого. Лідині коштовності. Персні, брошки, намиста. Деякі фамільні є, успадковані від бабусі нашої. Придане її, забув?

      – Було придане, – визнав Шеремет, і раптом із серця ніби камінь спав, навіть дихати стало легше. – Хіба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто гроші обернулися на папірці. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грішми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Ліду?

      – Я взяв зі сховку каблучки й брошки, – сказав Мирон. – Але ж кажу: гадки не маю, де твоя дружина, моя сестра. Сліди привели на Садову п’ять, і там загубилися. Понесу завтра коштовності туди. Запропоную угоду.

      – Кому?

      – Та хоч матросу Вихрову, хоч іншому товаришу комісару, хоч чорту, хоч дияволу! – молодик наново запалювався. – Я собі хочу довести, що не кинув сестру в біді! Тепер ще й тобі треба це доводити! Що я можу, Артемію? А ти – ти теж тут нічого не зможеш!

      Шеремет знову хотів прикрикнути. Натомість мовив спокійно, дивуючись самому собі:

      – Не доводь нікому нічого, Мироне. Я вчасно повернувся. Давай усе мені. Сам піду, знайду, з ким домовитися. Раз викуп беруть, значить, не все ще втрачено.

      – Як поясниш, хто такий?

      – Скажу, що чоловік її, пробирався додому, тікав від петлюрівської влади. Був силоміць мобілізований, під страхом смерті. Вирватися допоміг щасливий

Скачать книгу