Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

Скачать книгу

ледь не ковтнув язика, коли побачив чудо-людину, яка впевнено прошкувала вкритою лінолеумом коридорною долівкою. Завдяки чималій білій паці волосся та довгій, до п’ят, спідниці зрозумів, що то жінка. Але вона була завбільшки… Хлопцеві найперше вплило в голову, що ця людина-карлик навіть не вибралася б на дерев’яний табурет, який він улітку збив для матері, аби вона могла зривати вишні з середніх, як казав, гілляк. Бо була та жінка, як отой змайстрований ним табурет! Бігме! Так думав Сава.

      «Ну, – припустив Нагорний, метикуючи й розглядаючи дитино-людину, – може, ледь-ледь вища за кухонний стіл, який тричі на день збирає нас, хворих, довкруж себе… Бо десь із метр тої людинки, не більше…»

      А коли до жінки підскочила русалка й упала на коліна, щоб обійняти й обцілувати, Сава зрозумів, що дивачка зростом, наче семирічне дитя. Бо мав він сестричку Ганю, якій саме стільки стукнуло.

      «Точно! Мати золотоволоски, як моя наймолодша сестра, – постановив. – Метр із мацюпусіньким гаком!»

      Хлопець звернув увагу на руки диво-жінки. Дрібненькі й коротенькі пальчики були загнуті купочкою всередину й, наче продовгуваті пелюстки, хилилися до центру пуп’янка-долоні. Навіть коли вони випрямлялися, то однаково залишалися напівзігнутими. Певно, такою була їхня манюня природа…

      Вкотре глянув на зачіску. Густі й широкі пасма волосся вкривали чималу, як для цієї дитино-людини, голову і були зв’язані на маківці у високий хвіст. Хвиляста гривка спадала невисоким чолом і підкреслювала злегка підведені чорними стрілами дрібні очиці. Ніс у жінки був витончений, губи пухкі, хоч і не нафарбовані. Загалом обличчя маленької матері годі було назвати потворним. Радше миловидим. Однак де й поділася та зугарність, коли Сава роздивився її стан, що скидався, прости Боже, на качиний.

      Юнак виснував таке після того, як жінка на мить повернулася боком і він запримітив, як вигулькнули її вельми відстовбурчені чи то стегна, чи то сідниці, чи все разом узяте. Довга чорна одежина ховала той секрет у собі. Втім, коротенькі до неможливого, бо це таки очевидячки, ноженята були встромлені в чималий, дупатий, як сказав би Савин батько, зад, який при ходьбі так випинався й перекочувався з боку на бік, що здаля ввижалося, ніби чеберяє качечка. Щоправда, величенька. Одначе кривенька. Як у тій казці. Бо, йдучи, ця жінка помітно вихилялася в обидва боки: певно, одна нога була коротша, а друга довша…

      Хтозна, де ховався живіт цієї маленької матері, адже виглядало, що з невеликих груденят виростають ноги, ніби пришиті якимись невидимими нитками до такої ж незграбної, як усе решта, спини. Шиї видко теж не було: вона ховалася за високим комірчиком білосніжної блузки. Ця одежина була куцою та вузенькою, звісно ж, дитячого розміру, проте диво-жінці – саме в міру. Поверх сорочки була накинута вовняна безрукава тілогрійка.

      «Але й то ще терпимо, – подумалося Саві. – Бо як змиритися цій бідній людині з такою нерівною спиною?!»

      Під сіруватим жилетом, що вкривав дугоподібну спину жінки, одна з лопаток, вдвічі

Скачать книгу