LITMIR.BIZ

      Ведмедик Ташик крокував по лісі, наступаючи лапками на густий килим з голок, шишок і маленьких ягідних кущиків. Ліс був великий і темний, а ведмедик зовсім маленький. Він піднімав вгору носик і принюхувався до повітря, щоб визначити, де ж живе його сім'я. Він заходив в густу і темну гущавину все далі і далі від рідного, світлого і сонячного узлісся, де був будиночок його великої і дружної сім'ї.

      Ведмедик Ташик прислухався і притиснув вуха до голови. Страшні і чорні крони дерев скрипіли, як гіганти з великими ялиновими лапами. Крихітний ведмедик підбіг до пеньочку і сховався за ним. У лісі починалася справжня гроза і ведмедик затремтів від холоду і страху. Вітер розгойдував височенні дерева з боку в бік зі страшними звуками. Ташику здавалося, що на його пеньочок впаде одна зі старих і товстих сосен, яка сипіла і скрипіла, як прабабуся Ташика. Він закривав очі лапками і схлипував, витираючи сльози на маленьких оченятах.

      – Мам! Мам! – Ташик відчайдушно кликав маму, бо завжди знав, коли страшно мама захистить його від будь-якої небезпеки.

      Одного разу ведмедик звалився з берега прямо в вируючу річку, яка несла його потоком прямо на камені. Ташик відчайдушно бив лапами воду, але не міг виплисти на берег, до нього було занадто далеко. Ще трохи і Ташик би розбився об скелясті кручі, але хтось схопив його за шкіру і потягнув до безпечного пологого берега. Це була найсильніша і найсміливіша в світі мама. Ташик обійняв маму за шию, а вона суворо покарала Ташика, залишивши ввечері без меду і малини. Але ведмежа не сердився, він знав, що мама любить його і дуже злякалася, що він потоне.

      А ще мама читала йому на ніч казки про горщик каші і про ягідну галявину. Це були улюблені казки ведмедика. Він уявляв, як знайде горщик каші і буде їсти її лапками, а каша в горщику не буде закінчуватися. А ще він мріяв знайти галявину, де буде багато червоних, солодких і соковитих ягід. Він буде збирати їх лапками прямо собі в рот.

      Блиснула блискавка і в чорному лісі стало світло, як вдень. Ведмедик побачив біля пеньочка за яким ховався, велике дупло і побіг до нього. Гуркіт грому з тріском розірвав небо і землю. Ташик стрімголов вкотився в дупло, перед тим, як почалася страшна злива. Великі краплі стукали по стовбурах дерев, змиваючи листя і слабкі голочки.

      – Ти хто? – запитали звідкись із глибини дупла.

      – Я – ведмедик Ташик. А ти хто?

      – Мене звуть Абрикоска, тому що я – руда.

      Зашуршали листя і перед Ташиком спочатку з'явився величезний хвіст, потім і сама Білочка. Вона посміхнулася і простягнула ведмежаті горішок.

      – Не бійся, дощ не може йти вічно.

      – Спасибі, а я не боюся, з чого ти взяла? Ну може бути зовсім трішки. Особливо коли грім гримів.

      Ташик взяв горішок і почав гризти шкаралупу, щоб витягти серединку.

      Вони гризли горішки і базікали з Абрикоскою, поки дощ не закінчився.

      – Спасибі тобі, Абрикоска!

      – До побачення, Ташик, ще побачимося!

      Ведмежа помахав своєму новому другові і попрямував далі, в пошуках виходу з цієї темної і страшної хащі.

      Після грози в лісі було сиро і прохолодно. На гілках висіли перлинні краплі, які не поспішали падати на землю. Ташик зауважив, що після дощу щось змінилося, але він не міг зрозуміти, що ж саме. Пройшовши лісом ще якийсь час він таки зрозумів у чому справа.

      Гриби.

      Вони лізли з-під землі прямо на очах у Ташика.

      Їх капелюшки спочатку були дуже маленькі, але потім ставали все більше і більше, перетворюючись на справжні парасольки від дощових крапель. Особливо красиві були червоні гриби. Їх капелюшки були найпомітніші і найяскравіші в темно-смарагдовому лісі. Ведмедик зацікавився такою невимовною красою і присів поруч з цілим сімейством червоних капелюшків, щоб помилуватися ними.

      – Цікаво, а вони смачні? Пробурмотів Ташик, згадуючи мамині супи з грибами і корінням, і облизнувся. Після горішків, якими пригощала Абрикоска, пройшло багато часу. Ведмедик неабияк зголоднів і поглядав на апетитні червоні капелюшки грибів, які нагадували йому червоні ягідки.

      Він простягнув лапку і зірвав найбільшу і соковиту капелюшок.

      – Гей! А ну-ка, викинь негайно!

      Перед ним стояв величезний сірий вовк, який безшумно підійшов до маленького.

      Ведмедик ташик злякано випустив грибний капелюшок з рук і позадкував назад.

      – Вибачте, я не знав, що це ваші гриби!

      – Не мої, а відьмині. Не можна

Скачать книгу