Ярославна - Валентин Чемерис Історія України в романах

Скачать книгу

готували придане, відбирали для подорожі найкращі вози, мастили дьогтем колеса, щоб не скрипіли в дорозі (бо то означатиме, що вони «скаржаться»), в’язали паки одягу, різного начиння і, звичайно ж, готували від імені молодої та її рідні багаті дарунки молодому. (Він в той же час на своїй Сіверщині готував найкращі дарунки молодій та її рідні). Потім вибирали найкращих коней з княжих табунів, які перед тим на полонинах Карпат нагуляли добру силу. Не скупилися на аргамаків, як зветься порода швидких і витривалих верхових коней зі Сходу.

      Остерігалися осоромитись перед женихом та його ріднею, перед родом Ольговичів гоноровитих, як і перед усіма тамтешніми сіверянами, тож старалися і нічого князівні в дорогу не шкодували.

      – Глядіть мені, – раз по раз наказував, як гримав, князь Ярослав. – Робіть се діло найліпше. Віддає дочку не хто-небудь, а сам Ярослав Осмомисл і не кому-небудь віддає, а молодому Ольговичу… Вони, крім Новгород-Сіверського, ще й Чернігівським князівством володіють і на сам Київ руки простягають… Наш товар, а їхній покупець… Щоби не закрутив, бува, носом…

      Старалися… І батьки та рідня молодої, і ті, хто грав роль батьків та родаків молодого.

      Все, все було тоді в Галичі, як зазвичай у подібних випадках завжди було на Русі. А скільки скринь наготували молодій, скільки добра у них наклали – за вік його Єфросинія не зносить. Скрині навіть повантажили на воза і в супроводі княжих вершників возили їх містом. Показували галичанам добро молодої, запевняючи їх, що саме ці скрині повезуть до молодого.

      Оскільки галичани ні-ні та й ображалися, що таке гучне весілля буде не в них, хоч заміж іде їхня князівна, забагли подивитися на молоду – яка вона буде на весіллі в Новгород-Сіверську у врочистому вбранні.

      Єфросинію вбрали – як справжню наречену вбирають на «справжнє» весілля – посадили в позолочену парадну карету отця, виділили сотню хвацьких княжих вершників і повезли містом – люду показувати.

      А дружки голосисто, задерикувато-весело виводили пісню, що її, вочевидь, самі ж щойно й склали на честь такої події – не морока це для співочого люду, а гарна забавка:

      А в нашої Єфросинії

      Очі сині-синії…

      Губки-губоньки малинові,

      Щоки-щічки калинові,

      Як смеріченька рівна,

      Як мавка чарівна…

      (Фантазія у співаків була безмежна).

      А хода, як у пави,

      У дочки Ярослава.

      А сама вона – як на морі лебідка.

      Добра, добра буде комусь жінка!..

      І тільки в одному гурті закінчували, як у другом одразу ж підхоплювали:

      А в нашої Єфросинії

      Од весняного неба

      Очі сині-синії.

      Очі сині-синії

      У нашої Єфросинії.

      Ой що тобі, князю, що тобі, князю, ще треба?

      У третьому гурті тієї ж миті підхоплювали:

      Якої трясці,

      Якої напасті?

      Хутчій молоду

Скачать книгу