ТОП просматриваемых книг сайта:
Торговиця. Роман Іваничук
Читать онлайн.Название Торговиця
Год выпуска 2013
isbn 978-966-03-5144-8
Автор произведения Роман Іваничук
Й заговорив Петро Франко, продовжуючи думати вголос, а Дзівак, що примостився біля візника, нашорошив вуха – йому завше було цікаво слухати, що говорять мудріші за нього.
«І навіть ви, пане Богдане, – звернувся Франко до Лепкого, – дали лише ґрунтовне пізнання мазепинської епохи, а от Чайковський зумів розтривожити серця молоді романтикою козацьких уходів, пекучим болем брата за сестрою – відтворив він начало нашої боротьби за волю й розпачливо заридав над її втратою…»
«Це правда, – відказав, прокинувшись із задуми, Богдан Лепкий. – Я констатую, а треба й наступати… Що ж, цим умінням володіє нині єдиний письменник, мій сусід у фіакрі – добродій Вінценз, який видобуває з нашої історії екстракт героїки… І мені дивно, пане Станіславе, що ви, опришок за натурою, який сказав про карпатських збойників так, ніби увіч їх бачив, покинули гори й задихаєтесь тепер у рунгурському сопуху лише для того, щоб мати певний достаток…»
«На те склалося багато причин, колего, – відказав тихо Вінценз, ніби таємницею ділився. Та враз заговорив голосно, захищаючись: – На ваш докір скажу, що я пишу не в Рунгурах, а у швайцарському Берні: природа того краю нагадує мені Карпати. А теж у нашому Бистреці, в гірській западині, де я збудував собі хижу. Тільки там беру до рук перо. Гай, гай…» – Вінценз помовчав, а далі повів розповідь так, ніби то хтось про нього розказує…
Сюди, в Рунгури, часто долунював до нього з карпатських верхів звук сопілки… То кликала його самотність, якої ніхто, крім карпатського лісу, не може з ним розділити. Самота, зрештою, ніколи його не покидала – сповнена голосом духів, трав, лісів, і в ній він сам ставав таким, як природа: чув мову правіку. Й долинають і нині до Рунгур трелі сопілки й звук трембіт з самого Ігреця, де ніхто не живе, лише відьми й арідники, й глушать його опришки стріляниною з пістолів, коли на Юрія та на Івана виходять на полонини Магури, Шудрика, Льодової Баби й Білої Кобили, й долинає до нього їх поклик гей, та куди ж ти подівся?
Пан Станіслав попросив візника зупинитися. Крізь розріджений місячним сяйвом сутінок завиднівся на горі будинок з мезоніном, подовгуватий, як усі сільські хати, розділений на кухню й світлицю. У видолині журкотів потічок, а над ним височіла кам'яна фігура. Вінценз запропонував гостям підійти до неї, й коли вони наблизилися, вигукнув Петро Франко:
«Яка схожість! Достоту таким самим, як, пам'ятаю, був мій батько!.. Велика дяка вам, пане Станіславе, за подарунок. Це, мабуть, перший в Україні пам'ятник Франкові».
«Можливо, – відказав Вінценз. – Таким, як це ви бачите, я вперше уздрів Франка у Криворівні, у хаті Василя Якіб'юка: моя добра нянька Палагна привела мене, щоб я побачив велику людину. Та здався він тоді мені зовсім не великим – радше,