Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256) - Коллектив авторов

Скачать книгу

спадщини правителів Московського царства. Говорячи про київський період історії середньовічних східних слов’ян, зазначимо, що центром Русі була територія Середнього Подніпров’я. Це зафіксував іще князь Олег, котрий 882 р., знищивши стару династію правителів Києва, об’єднав північні та південні території, а Київ назвав «матір’ю мiст руських».

      Межі початкової «Руської землі», котра пізніше увійшла до складу Київської держави, на думку більшості дослідників, вкладалися в регіон між Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип’яттю, середньою течією Десни, верхів’ями Сейму та Псла (Рис. 1). Час її формування, вірогідно, слід відносити до періоду хозарського ярма, котре слабшало протягом IX ст. (Насонов, 1951, с. 29, 42; Рыбаков, 1982, с. 71). Варто відзначити, що окрім цього центрального осередку майбутньої східнослов’янської держави, в останній чверті І тис. н. е. існували й інші: дулібсько-волинянський – в басейні Західного Бугу, вже згадана північна «Зовнішня Русь» – в районі Волхова, полоцький – в районі р. Полота й Західна Двіна, смоленський – на Верхньому Дніпрі, північно-східний – на Верхній Волзі (Рис. 2).

      Подальші події, що тою чи іншою мірою впливали на формування території давньоруської держави, можна згрупувати в кілька хронологічних блоків:

      – часи князювання Аскольда, Діра, Олега (перші десятиліття IX ст. – 912 рр.);

      – часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава (912–972 рр.);

      – часи князювання Володимира та Ярослава (980–1054 рр.);

      – до середини XII ст., після чого на Русі розпочинається період феодальної роздробленості.

      Інформація про ці основні події міститься на сторінках давньоруських та деяких іноземних писемних джерел.

      Ці дані неодноразово докладно вивчали різні дослідники, тож обмежимося переважно констатацією головних фактів.

      На півночі східнослов’янської ойкумени в 862 р. Рюрик сідає в Ладозі, а після смерті своїх братів 866 р. стає володарем «Зовнішньої Русі» і ставить Новгород на р. Волхов. Майже через два десятки років (882 р.) Олег вирушає на південь і дорогою садовить своїх мужів у Смоленську та Любечі.

      На півдні останні представники династії Києвичів – Аскольд і Дір – організовують 809 й 866 рр. військові походи на Північний Кавказ та Константинополь проти суперників у цих стратегічних регіонах – хозарів та візантійців. Ця політика продовжувалася і за Олега, коли він сів на престол в «матері міст руських» (за його ж висловом): на Кавказ було організовано походи 910 й 912 рр., а на столицю Візантійської імперії – 907 р. Унаслідок походів на древлян і сіверян, а також тиску на радимичів та зверхників інших племінних союзів, Олег починав контролювати конкретні мікрорегіони східнослов’янської території. Певною мірою тому, що це були епізодичні акції, що часто мали реальний ефект лише в часи збору данини – так званого «полюддя» (Рыбаков, 1982, с. 316–329) (Рис. З).

      Рис. 1. «Руська земля» у вузькому значенні терміна: 1 – за П. П. Толочком, 2 – за

Скачать книгу