LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Дев’ять хвилин, сорок три секунди. Непогано! – гукнув він під гуркіт обертового гвинта.

      Ще раніше він запевнив свого командира, що операція буде не лише успішною, але й забере менше десяти хвилин. Військовий оглянув місцевість унизу, помітивши, що, окрім кількох відбитків ніг, які змиє перша ж дощова злива, не лишилося й сліду від того, що щойно там сталося. Якби хтось із місцевих жителів помітив два гелікоптери, що прямували урізнобіч, вони б навіть не задумалися над цим. Зрештою, до бази військово-повітряних сил у Бодміні[1] було лише двадцять миль, а щоденні маневри стали частиною повсякденного життя місцевих жителів.

      Однак один місцевий достеменно знав, що там відбувається. Полковник Генсон, кавалер ордена Воєнного хреста, зателефонував на базу в Бодміні вже за кілька хвилин, як тільки побачив, що Пенґеллі вийшов із котеджу, міцно тримаючи за руку свою доньку. Він набрав номер, на який йому доручили телефонувати, якщо вважатиме, що їй загрожує якась небезпека. Він навіть не уявляв, хто перебуває на іншому кінці дроту, промовив лише одне слово «Пустирник», і лінія замовкла. Через сорок вісім секунд у повітря здійнялася пара гелікоптерів.

      Командир підійшов до вікна й спостерігав, як два гелікоптери «Пума» пролетіли над його кабінетом і попрямували на південь. Він міряв кроками кімнату, час від часу зиркаючи на годинник. Людина дії, він народився не для того, щоб залишатися простим глядачем, хоча й неохоче визнавав, що у тридцять дев’ять років уже був занадто старий для таємних операцій. «I служать також ті, які стоять в чеканні»[2].

      Коли ж нарешті минуло десять хвилин, він повернувся до вікна, але довелося чекати ще три хвилини, перш ніж він помітив гелікоптер, що спускався крізь хмари. Він зачекав іще кілька секунд, перш ніж дозволити собі розтиснути пальці, бо якби не з’явився другий гелікоптер, це означало б, що операція провалилася. Вказівки з Лондона не могли бути ще чіткішими. Якби жінка була мертва, її тіло мали перевезти до Труро й помістити у приватний шпиталь, де третя команда вже отримала свої вказівки. Якби вона вижила, її слід було відправити до Лондона, де нею заопікується четверта команда. Командир не знав, яке вони отримали завдання, і навіть уявлення не мав, хто ця жінка; у нього не було повноважень, щоб отримати таку

      інформацію.

      Коли гелікоптер приземлився, командир усе ще залишався на місці. Двері відчинилися, звідти вистрибнув лейтенант, зігнувшись навпіл, коли ще обертався несучий гвинт. Він пробіг кілька ярдів, перш ніж випростатися, а коли побачив полковника, який стояв біля вікна, показав йому великі пальці. Командир зітхнув із полегшенням, повернувся до свого столу й зателефонував за номером, вказаним у нотатнику. Це був другий і останній раз, коли він розмовляв із секретарем Кабінету

      Міністрів.

      – Полковник Доус, сер.

      – Доброго вечора, полковнику, – відгукнувся сер Алан.

      – Операцію

Скачать книгу