LITMIR.BIZ

Скачать книгу

навіщо всі ці розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лізе…

      – Чого-чого? – перепитав Вілька.

      Зрозумівши, що він ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливіше:

      – Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свій дім є, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навіщо чіпати…

      Озирнувши Вільку з голови до ніг, переконався, що той розгублено кліпає очима, роззявивши рота від подиву, тому додав:

      – Отак от, не займай мене! І передай іншому, щоб не займав.

      – Іншому?..

      – Ну так, третьому, якому наказано спостерігати за мною.

      – Чого-чого?! – у Вільки очі на лоба полізли від подиву.

      – Шпигувати за мною не треба, от чого! Так і передай цьому… третьому.

      – Якому ще третьому?! Ти про що це?..

      «Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволі здивувався Микита. – Чи… А раптом Вілька не вдає подиву?! А раптом це серйозно…»

      – Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарешті погодився він і додав: – Тільки додому я тебе не поведу, май на увазі.

      – Чому?

      – Бо додому я запрошую тільки друзів.

      – Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пішло! – одразу ж пожвавішав Вілька, проте Микита поквапився осадити його:

      – Е-е-е, ні, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотів. Тільки от куди підемо?

      – А давай-но на річку!

      – На річку?

      – Еге ж! Тут до Усті[19] квартали чотири, не більше.

      – Та знаю, знаю, як мені того не знати… Ну що ж, ходімо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулиці Правди, а не в кінці біля набережної. Втім, якщо Вілька і справді є приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкає сімейство Горбачів. Чим довше він не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокійнішим лишатиметься його життя. Все просто і без жодних образ! Отож нехай вирішить, що Горбачі мешкають або по вулиці Правди неподалік її перетину з Прибережною[20], або ж на самій Прибережній.

      – Чого посміхаєшся?

      – Я посміхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку.

      – Ти, ти, авжеж.

      – І не думав навіть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйозніший вираз, бо настільки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що він розкусив усі підленькі наміри цього Вільки – це ще півсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дійдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз…

      – Ну, і що ти там торочив про шпигунство?

      Річкова вода повільно пливла під ногами хлопців, які стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрібонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.

      – Послухай-но, Вілько, чому це ти мене першим запитуєш? Я тебе не чіпав, це ти до мене навіщось причепився, немов той реп’ях. Отож і поясни мені першим, чому наша класна керівниця тебе підіслала, а не сама мені все пояснила як слід? Невже ж Тереза Юзефівна боїться?

      – Микито, ти це про що?!

      І

Скачать книгу