LITMIR.BIZ

      Цей рік у Фінляндії я пам’ятаю майже як учорашній день. Великі порожні кімнати і тріск підлоги, від якого я кожного разу здригалася. Сік, який розбавляли водою, щоб економити, і купони, які вирізали з газет: там писали, де сьогодні продукти дешевші. Не кажучи вже про те, як смачно я навчилася готувати смажений і панірований оселедець. До речі, звичка дивитися в магазині «що сьогодні дешевше» і, виходячи з цього, готувати, залишилась і донині – хоча, можливо, вже й не особливо потрібна. Але мама, яка залишила все татові, після повернення з Фінляндії на зароблені гроші купила гарну квартиру в новобудові поблизу лісу. Від школи це був, напевно, найбільш віддалений будинок міста, і я вставала о 6:30, щоб сісти на автобус о 7:05 і з пересадкою встигнути на уроки о 7:45. Вставала і снідала я сама, і не прокинутися з першим дзвінком будильника означало гарантовано спізнитися на уроки. Мені зараз здається, що я рідко запізнювалася, і це точно навчило почуттю відповідальності. Проте за будинком був прекрасний ліс, де вітчим мене навчив кататися на лижах, а потім допоміг опанувати й гірськолижний спорт на тих небагатьох гірках, а точніше пагорбах, які можна знайти в Естонії.

      Після смерті матері вітчима квартиру у лісі замінили на білий будинок початку минулого століття з високими стелями й верандою. Колись тут був кінотеатр, але в радянські часи побудували стіни й розділили будинок на кілька квартир. Коли мої купили будинок, вони прибрали зайві стіни, і він знову став світлим, сповненим повітря і простору. Будинок, де завжди з задоволенням зустрічають друзів.

      Дідусь помер, коли я приїхала до Естонії здавати іспити. У нього був швидко прогресуючий рак крові, і він не хотів, щоб я приходила до лікарні і бачила його слабким і безпорадним.

      «Його більше нема», – просто сказала бабуся й зачинила двері до кімнати, де я гралася з подружками. Як зараз пам’ятаю, як стало тихо – тоді немов зникли звуки і навіть повітря.

      Так я його й запам’ятала: темноволосим, радісним і працьовитим – він присвятив своє життя сільському господарству. Пам’ятаю, як він стояв у світлій кухні на першому поверсі «хрущовки» посеред парків, де я постійно перелазила через балкон, щоб стрибати по гаражах або лазити по деревах.

      «Наша лисичка прийшла», – сміявся дідусь, укладаючи в гриль нову курку, коли з коридору лунав мій голос. Як багато було світла й любові. І як тихо стало в той день, коли він пішов…

      Бабуся померла, коли я вже вчилася в університеті і жила своїм життям. Вона хворіла, напевно, на хворобу Альцгеймера або на щось схоже – коли поступово зникає пам’ять, не вдається впізнавати близьких чи картинки з минулого. Ти бачиш, як людина віддаляється, не розуміючи, що відбувається. Спочатку її покинула довгострокова пам’ять, а згодом і дідусь зник, потім поступово і ми стали тими незнайомими людьми, які до неї приходили. Їй, напевно, було складно…

      Ми

Скачать книгу