В неділю рано зілля копала - Ольга Кобылянская Рідне

Скачать книгу

ця і зілля знає,

      Тебе, Грицуню, заздрісне кохає!

      В неділю рано зілля копала,

      У понеділок пополокала,

      А у вівторок зілля варила,

      В середу рано Гриця отруїла.

      Прийшов же четвер – Гриценько умер,

      Прийшла п’ятниця – поховали Гриця;

      Сховали Гриця близько границі,

      Плакали за ним всі молодиці

      І хлопці Гриця всі жалували,

      Чорнобривую всі проклинали;

      Нема й не буде другого Гриця,

      Що ‘го зігнала з світу чарівниця!

      В суботу рано мати доню била:

      «Нащо ти, суко, Гриця отруїла?

      Не зналась того, що зілля уміє?

      Що Гриць сконає, нім когут запіє?»

      «Ой мати, мати! Жаль ваги не має —

      Най ся Грицуньо у двох не кохає!

      Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата:

      Із чотирьох дощок темная хата!»

      Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в горах.

      Мов у кітлі між горами, що здіймалися поважно вгору, ховалося доволі велике село.

      Ліси тих гір – старі, непроглядні…

      В ногах одної гори, названої Чабаниця, до котрої і тулилося наше село, бігла гучна ріка. Шумна і прудка, гонила розпінена почерез велике неповоротке каміння. Ріка та окружляє гору Чабаницю, неначеб хотіла її обіймити. Немов і до тієї-то ріки сходили з самого верху Чабаниці смереки густими рядками, одні по других. Низько в долині, вже над самою рікою, опинилися вони.

      Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, і шуміли… Не як в долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій окремий лад.

      Спокійно і тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі до сну, заливаючись притім смутком. Рівно і обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум і шум…

      Тужливо рослося деревині по верхах.

      Куди б і не глянули, все одне і те саме. Все море зелені, все одностайна колисанка, все на одно змінюється.

      На он тій горі пнулися смереки густими рядами завзято з долини вгору.

      З тієї знов збігали, розіпнувши рамена, з розмахом вниз.

      І так-то повсюди.

      Хоч літом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайність. Все одна пісня, однаковий її ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.

      Недалеко ріки, злучаючись своїм городом з горою Чабаницею, стояла з обійстям і млином своїм хата далеко і широко знаної багачки, вдови Іванихи Дубихи.

      Шуміла ріка, гудів млин, шуміли сосни, а все враз; хоч вніч, хоч вдень – вони держались враз.

      Зеленіли смереки, ослонюючи і окидуючи густою тінню хату славної багачки, побожної і строгої господині Іванихи Дубихи.

      В городі її пишалися цвіти, відколи вона лише віддалася.

      Пишалися в неї до пізньої осені, бо в тім вона вже за дівочих літ кохалася. А повдовівши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до того, що її город, хоча і коло хати не дуже вже великий, був би їй без цвітів видався гірше пустині.

      Найкраще, що пишалося в нім, се були великі червоні зимуючі в землі маки, яких в цілім селі ніхто, окрім неї, не мав.

* * *

      В оцім-то селі, замкненім горами, перебували одного разу, на превелике зчудування мешканців, кілька день цигани. Не поодиноко, якби хто, може, думав, а цілою громадою, що прибула нараз кількома возами. Переїздячи багато міст і сіл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кілька день зі своїми шатрами саме тут, недалеко угорської границі, в сусідстві гори Чабаниці, трохи в віддаленні від самого села.

      Мешканці, хоч і не полохливі з вдачі, затривожилися чимало тими чорними непрошеними гістьми. Здавна оповідано про них речі, які не викликали прихильності до них. Вже сама легенда, що в’язалася з ними, хоч і не всім знана, буцімто їх предки не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з божим дитятком і Йосифом, чинила з них якихось ворогів. До того було всім звісно, що цигани мали в різних місцях гір свої тайні криївки і сховки, звідки нападали ночами на подорожніх, ограбовували та вбивали їх, збагачуючись так різним добром. Потім так само загадочно, скоро і потайно, як з’являлись, зникали. Куди, як і що, – ніхто докладно не знав. Прибувши, запалювали ночами для повідомлення громади про свою присутність великі огні. Відтак по днині розлазилися селами поодиноко. Тут – по милостиню, там – розпитуючи, чи нема кітлів до поправки, там – збираючи по горах чудотворне зілля, там – ворожачи, там – виграваючи на скрипці або цимбалах за кусень хліба або яку стару одежину… там – як сказано – нападали на подорожніх, а все з якимось поспіхом, все мов в перелеті.

      З’являючись сим разом тут, в оцім селі під горою Чабаницею, просили про дозвіл задержатися з тиждень. Сього їм відмовлено, скорочуючи побут наполовину.

Скачать книгу