Скачать книгу

>

      Роками ткався фінальний монолог. Шкода, що ніхто його не записував: монолог був талановитий, часами цілком навіть на рівні шекспірівських блазнів (що, зрештою, не дивно, бо й люди ж були талановиті!). Анекдоти, бонмó, ґеґи, бувальщини-побрехеньки, що передавалися в молодіжній довколамистецькій тусовці з уст в уста й ставали міським фольклором, – такий собі дискурс «нових мочеморд». Нескінченні усні новели на тему «як-ми-були-набрались-і-чого-сп’яну-наброїли» (див. «Як ми продавали Сталіна» В. Діброви!) породжували своїх акинів, а акини, своєю чергою, множили круг себе нові застільні компанії – як поживне середовище, в якому їхній оповідацький хист міг відточуватися до алмазного блиску. Бо ж це й справді треба вміти розповісти так, щоб товариство боки вривало: як були геть пропилися дорогою з відрядження й, вискочивши на станції на перон, примудрились за 5 хвилин обміняти на бухло свою постіль з купе (саме на таких ґеґах у росіян свого часу виріс Довлатов!), – або як, бредучи попідтинню з бенкету п’яні уночі, забрели на територію військової частини й наскочили на вівчарок (цю історію я чула тричі, і за кожним разом було смішно!), – або… або… ах ти Боже ж мій, що ж там іще такого було кумедного, щоб згадалось через чверть віку отак відразу, з місця?… Не спливає чомусь, не згадується – розсипалось, покуріло кудись у ноосферу, як пил із витрушеного ворка цілого покоління: золотий пил, що з роками виявився – чорною сажею…

      Можна було б зняти фільм. Ба ні, радше кліп: як летючий феєрверк конфеті поступово обертається сажею, що сиплеться, сиплеться на об’єктив камери, зачорнює його дужче й дужче, як на картинках у кабінеті окуліста, що ілюструють різні стадії глаукоми, – аж доки лишається просто тьма, чорний екран (саундтрек теж підібрати відповідний: щоб момент переходу від додекафонії до какофонії пройшов для глядача незавваженим). У фіналі, вже на чорному екрані, може бути чутно стук груддя, що падає на віко труни. Тільки, Боже борони, – жодних віршів, що пливуть титрами по екрану: віршів і так було забагато, вважалося, ніби вони виправдовують усе. «Все написано в п’яному стані», – це була похвальба перед читанням уголос за черговою пляшкою: додавало віршам ціни і підкручувало довкруг авторської голови ореол генія ще на кількадесят ватів яскравості: звісно, «богема», прокляті поети, діонісійський екстаз – все за філфаківською хрестоматією… Вірші, до речі, якраз збереглися, тільки тепер, коли чи не більшість учасників дійства лежить у землі, вже остаточно ясно, що нічого вони не виправдовують. Нічого не засвідчують – окрім, хіба, бажання цілого покоління будь-якою ціною втекти від реальності.

      …Якісь налиплі лелітки, глухий відгомін відшумілого бенкету, можна нині вловити в Позаякових «Алкохоку», деяких ранніх оповіданнях Жолдака й Діброви, в «Рекреаціях» Андруховича… Небагато, скажемо прямо, і не те що до геніально-трагічно-юродивого Вєнічки Єрофєєва, а й до того-таки Довлатова українські «Меркуціо», попри, здавалося б, спільний пізньорадянський досвід, все ж ніколи не доросли: не витягли теми. Кажу це без докору, бо вини їхньої в тім нема: українська традиція не знає образу «симпатичного пияка» як культурного героя. На відміну від російської, де романсова циганщина з усіма її «ех-заґу-заґулял парнішечка» і «ти болі-болі-головушка» впродовж поколінь готувала масову свідомість до того, що напівпритомний М’ягков із його «легким паром» у чужій квартирі (про те, як такий персонаж мусив би ту квартиру ароматизувати, ніхто чомусь не замислювався!) може здатись молодій жінці еротично привабливим (ну, перебрав, подумаєш, із ким не буває!), в Україні популярна традиція до п’яниць ніколи поблажливою не була, тут все було трагічно без юродства – тьма і тьма: «Ой, кажуть люди, що він не п’є, / а він щодня із корчми йде, / а я, молода, перед нього / несу таляра золотого, / несу таляра золотого / викупить коня вороного», – і веселився не пияк, а жінка, коли їй вдавалось від нього втекти: «Лишу тя діти, лишу тя дрібні, а сама піду за Дунай», – якої пак іще недвозначнішої оцінки на матримоніальному ринку!.. (Майже весь наш діонісійськи-«вакхічний» фольклор, що характерно, жіночий – це ейфорія визволення від побуту, свято «сестринських» посиденьок, не плутати з пиятикою per se!). Щоб «культурно легітимізувати» пиятику, перевести її в позитивний образний ряд, довелося вже в 1990-ті («бубабістам» і послідовникам) сягати, перескоком через два століття, аж у пізнє бароко – до Енея, парубка моторного, котрий усе-таки НЕ пияк – радше раблезіанський гедоніст, але і в ньому, «на всеє зле проворному», неважко розпізнати майбутнього засоромленого Карася, який, нетвердо держачись на ногах, у глибині душі чудово знає, що заслужив не на обійми незнайомої красуні в чужій хаті, а на свою розлючену рідну Одарку з макогоном напоготові – цю земну іпостась Зевса-громовержця, чия місія – раз у раз штурхати «ледащо», котре збилося з шляху й застрягло в шинку: ану лиш, поганий-мерзкий-стидкий-бридкий, мерщій упхав голову під холодний струмінь, глитнув розсолу – і марш на корабель, огидо, тобі ж іще Рим будувати!..

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

      Безопасно оплатить книгу можно

Скачать книгу