LITMIR.BIZ

      Частина перша

      1

      Початок цієї темної історії я люблю називати витоками, бо вона й справді витікає із тієї надмірної дози джину, яку я дозволив собі у нашому полковому барі «Поглинач змій». Взагалі-то я п’ю нечасто, як і личить дикому гусакові, але іноді таки надолужую втрачене, особливо у стані глибокого смутку за справжнім борщем та нормальною жінкою. Саме так сталося і під ту веселу оказію, коли я «випустив джина із пляшки» і він підхопив мене у вихор зовсім непередбачуваних подій.

      На початку травня, коли наш Легіон святкує свою найбільшу перемогу «Камерун», тут оголошують день відчинених дверей і недоступна територія псів війни перетворюється на прохідний двір. Сюди сунуть всілякі гості, журналюги, клошари, роззяви і навіть дівулі з непристойно припухлими губами та надією влипнути в якусь романтичну пригоду. Іноді це їм вдається, як, наприклад, моїй веснянкуватій ластівці Ніколь, котру я, скориставшись «відчиненими дверима», затягнув тоді до бару, аби подратувати гусей із нашого секціону[1]. Крім усього, я хотів віддячити Ніколь за бурхливу нічку, проведену в її однокімнатній квартирці, схожій на келію грішної черниці. А може, то й справді була келія, адже старовинний будинок, у якому змостила гніздо моя ластівка, колись належав монастиреві. Я в це повірив одразу, бо ліжко Ніколь займало всю кімнатину, і в квартирі ще залишалося місце тільки для тісної душової, де, звичайно ж, можна було й помолитися. Саме там я розглядав зворушливе ластовиння Ніколь, яке на розпашілому тілі проступало в найнесподіваніших місцинах.

      Але тоді, в барі, його видно було не скрізь, хоча стрейчева сукня Ніколь приховувала лише її найвразливішу плоть. Та цього виявилося достатньо, аби необачний бугай Марек порушив святе правило легіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Видно, він уже хильнув не менше за мене, бо відразу, як тільки ми сіли за сусідній столик, так одвісив нижню губу, що на неї можна було почепити ковіньку.

      Ніколь усміхалася до всіх і до всього. Ніколь цвіла і пахла – пахла дражливими парфумами і минулою ніччю. Її тішило це всуціль чоловіче товариство, це хмільне тирло, де зібралися до водопою самі жеребці, і вона всією собою вбирала їхні відверті погляди і від того ставала іще гарнішою, змінювалася на очах, як змінюється сумне дерево Молуккських островів під свіжим подихом ночі. Ніколь і сама без особливої сором’язливості позирала довкруж, і я навіть помітив, як її погляд зупинився на автоматі, який випльовував нам безкоштовні презервативи.

      – А це правда, що вам заборонено одружуватися? – зі щирою цікавістю запитала вона.

      – Авжеж, вісім років.

      – Вісім ро-о-о-о-оків?

      – Дрібниця, – сказав я. – Почекаєш?

      – Звичайно. – Ніколь охоче приставала на будь-яку гру. – Подумаєш, якихось вісім років. Мені не буде ще й тридцяти. А тобі?

      – А мені буде… Ідеальний час для одруження.

      – Ти чудо, – вона провела пальцями по моїй щоці. Ох, ця сластолюбна рука – млосно-лінива, трошки волога від збудження, але завжди певна себе.

      Я знов приклався до склянки із джином, уже не відчуваючи гострого смаку ялівцю.

      – А це правда, що ви їсте змій? – спитала вона.

      – Брехня, – сказав я. – Ми їмо жіночі серця. Чи принаймні бичачі яйця.

      – О! – засміялась вона. – А чим запиваєте?

      – Дощем.

      – Дощем? – Ніколь так сміялася, як сміються дуже щасливі або дурненькі жінки, що, власне, одне й те саме. Але вона й далі розквітала і пахла, як нічне дерево Молуккських островів, і всі зглядалися на нас; навіть тверезий бармен Сиріл уже вкотре показував мені великого пальця.

      Отоді-то все й зіпсував Марек, бо від заздрощів бовкнув таке, що відразу видавало його постійну прописку.

      – Де ти підчепив цю рябу кобилу? – спитав він російською і зморщив свою монголоїдну плескату мармизу.

      Може, ще все обійшлося б, але, правду кажучи, я недолюблював цього пихатого москаля, до якого навіть не приставало лагідне ім’я

Скачать книгу