Подорожні щоденники. Вісім зошитів - Франц Кафка Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

11 р.

      Довелося писати цілісіньку ніч, стільки всього зі мною сталось, але тільки погане. Яку ж владу це дістало наді мною, хоч досі я, наскільки пам’ятаю, зробивши один поворот, один легенький поворот, який уже сам собою робив мене щасливим, міг усього уникнути!

      Спершу райхенберзький єврей у купе привернув до себе увагу короткими вигуками з приводу швидких поїздів, які, що характерно, швидкі тільки за вартістю квитків. Тим часом худющий подорожанин – таких називають вітрогонами – поквапно жує шинку, хліб і дві ковбаски, шкірки з яких зішкрібає ножем, а тоді всі рештки й папір запихає за трубу опалення під лавкою. У цій непотрібній, але такій симпатичній мені духоті й хапанині він, поки їв, перечитав дві повернені в мій бік вечірні газети. Відстовбурчені вуха. Лише трохи широкуватий ніс. Масними руками проводить по голові й обличчю, не забруднивши їх, чого мені теж не можна робити.

      Напроти мене сидить тонкоголосий, глухуватий вусатий чоловік з еспаньйолкою і спочатку нишком, не виказуючи себе, іронічно посміюється над райхенберзьким євреєм, і я, по-змовницькому перезираючись із ним, хоч і досить неохоче, але все ж таки з якогось незбагненного респекту беру в цьому участь. Згодом з’ясовується, що чоловік, котрий, пожовуючи, читає газету за понеділок, на одній зі станцій купляє вино й попиває його, як це маю звичку робити і я, невеличкими ковтками, – цілковита нікчема.

      Потім іще червонощокий хлопець, який весь час читає «Цікаву газету» – він рішуче розтинає її рубом долоні, але кінець кінцем із дивовижною, як на мене, ретельністю незаклопотаної людини згортає, немовби єдвабну хустку, раз у раз перегинаючи, притискаючи внутрішні краї, розгладжуючи зовнішні й приплескуючи поверхню, щоб нарешті запхати її, хоч яка вона груба, до нагрудної кишені. Отже, він читатиме її ще й удома. Вже й не знаю, де він зійшов.

      Готель у Фрідлянді. Просторий вестибюль. Пригадую Христоса на хресті, якого там, можливо, зовсім і не було. – Ватерклозета нема, знизу мете завірюха. Якийсь час я був єдиним пожильцем. Більшість весіль з усієї округи гуляють у готелі. Дуже невиразно пригадую вигляд однієї зали вранці після весілля. У вестибюлі, в коридорі – скрізь було дуже холодно. Я жив у кімнаті над під’їздом; спершу я звернув увагу на холод, а вже потім завважив причину. Перед моїм номером була така собі ніби бічна кімната вестибюля; на столі там стояли у вазах два букети квітів, забуті від останнього весілля. Вікна замикалися не на клямку, а на гачки вгорі й унизу. Тепер я пригадую, що одного разу чув музику, але не довго. У вітальні рояля не було, можливо, він стояв у тій весільній кімнаті. Причиняючи вікно, на другому боці базару я щоразу бачив гастрономічну крамницю. Топили великими поліняками. Покоївка з великими губами; одного разу, попри холод, прийшла з відкритою шиєю й викотом на грудях; то неприступна, то на диво причеплива, я до неї ставився завжди з повагою і водночас збентежено, як здебільшого до всіх привітних людей. Якось я попросив її вкрутити мені яскравішу електричну лампочку, щоб працювати пополудні й увечері, і коли вона прийшла топити й побачила, як я працюю, то була дуже рада. Атож, при тому світлі, що було, працювати не можна, сказала вона. «При цьому теж не можна», – промовив я після кількох захоплених вигуків, які в мене, на жаль, злітають з язика щоразу, коли я збентежений. Мені не спало на думку сказати нічого іншого, як висловити вже завчену напам’ять думку про електричне освітлення, яке надто яскраве й надто тьмяне воднораз. Вона мовчки топила собі далі. Аж коли я сказав: «А втім, колишню лампочку я просто вмикав на повну потужність», вона коротко засміялася – ми були тієї самої думки.

      Зате я вмію ось що: я завше ставився до неї, як до фройляйн, і вона відповідно поводилась; одного разу я повернувся до готелю не о такій порі, як завжди, й побачив, що вона миє підлогу в холодному вестибюлі. І мені було зовсім не важко, не примушуючи її засоромитись, привітатися й попросити затопити в кімнаті.

      На зворотному шляху з Распенау до Фрідлянда поруч зі мною цей заціпенілий, схожий на покійника чоловік, у якого вуса звисають над роззявленим ротом; коли я спитав у нього про якусь станцію, він привітно обернувся до мене й відповів надзвичайно жваво.

      Замок у Фрідлянді. Численні можливості побачити його: з рівнини, з мосту, з парку, з-поміж дерев з опалим листям, з лісу крізь ялини. Коли входиш до двору, ніяк не можеш дати ладу картині перед собою – частини замку навдивовижу громадяться одна над одною, а темний плющ, сіро-чорний мур, білий сніг, сланцевого кольору лід на схилах посилюють строкатість цієї картини. Річ у тім, що замок зведено не на широкій вершині, а для нього перебудовано досить гостру вершину. Я простував дорогою, раз у раз послизаючись, тоді як каштелян, що з ним я побачився вже багато вище, легко піднявся нагору двома сходовими маршами. Повсюди плющ. Із невеличкого гострого виступу – широка панорама. Сходи попід муром ні з сього ні з того закінчуються на середині висоти. З гаку звисають покинуті ланцюги розвідного мосту.

      Чудовий парк. Він лежить терасами на схилі, а почасти й унизу навколо ставка, різноманітні дерева стоять окремими групами, і тому зовсім не можна уявити собі, який вигляд має парк улітку. В крижаній воді на ставку сидять двоє лебедів, один

Скачать книгу