Скачать книгу

      Марина та Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді, Андрій Валентинов

      Пентакль

      Любі читачі!

      Коли Г. Л. Олді, М. і С. Дяченки й А. Валентинов уперше зважилися об’єднати свої зусилля, результатом цього співавторства став роман «Рубіж». Минуло кілька років, і автори знову поставили творчу задачу, що її не гріх розв’язати спільно. Однією з відправних точок послужив «Миргород» Гоголя – малоросійські історії, провінційні байки, що склалися в Мир-Місто, у картину Дивного Світу…

      Перед вами – розповіді трьох авторів з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Ні Олді, ні Дяченки, ні Валентинов не скажуть вам з доброї волі, кому саме належить кожна розповідь. Такий принцип побудови нової книги – це єдиний цикл, що складається з окремих самостійних новел. Єдність місця (Україна з її містами, хуторами і містечками), єдність часу (ХХ століття-«вовкодав») і, нарешті, єдність дії, можна сказати, навіть взаємодії п’ятьох осіб, що бажають, відповідно, різного і по-різному бачать життя, але пишуть одну спільну книгу. Як бачите, ми невимушено влаштувалися в рамках класичної драми. Подібно до того, як у Луїджі Піранделло шість персонажів шукали автора, ми вийшли на пошуки персонажа, одного разу переступивши поріг кав’ярні, де спільно обговорили задум. І розійшлися до часу різними вулицями, щоб, зрештою, зустрітися під годинником на головній площі. Чи опівдні біля старого млина. Чи опівночі біля зруйнованої церкви…

      Чи пропонуємо ми зіграти в гру «вгадай автора»? Звичайно. Хоча і не маємо ілюзій – спокушеному читачеві пильності не позичати. Наскільки цільною вийде майбутня книга – покаже час. А поки що пропонуємо вашій увазі фрагменти майбутнього циклу.

      Щиро Ваші,

      Г. Л. Олді (Дмитро Громов і Олег Ладиженський),

      Марина і Сергій Дяченки,

      Андрій Валентинов.

      Баштан

      Хата була дуже старою. За десятки років солом’яна покрівля поросла мохом, а димар, плетений з лози, місцями порозсихався, тому дим ішов не тільки угору, а й валив з усіх щілин. Нікого це не засмучувало. Хату білили щороку перед Великоднем.

      Поруч містилася господарські споруди – комора і сарай… Перед коморою широкий хідник, на якому можна було грати «у крем’яхи», щось вистругувати, чи просто сидіти; правда, посиденьки траплялися рідко. Вся родина працювала, і навіть для молодшенької – Оксанки – завжди знаходилася справа.

      Омелько був передостанньою дитиною в сім’ї. За віком йому час було довірити корову, але довіряли тільки чорну свиню, яку треба було випускати на вигін і не відходити від неї ні на крок. Свиня так і зирила у чужий город – Омелько не міг ні придрімнути, ні з хлопцями погратися, ні човника вистругати. Свиня свою владу розуміла, дивилася на Омелька зухвало і рохкала знущально. Іноді, щоб покарати нахабу, Омелько катався на ній верхи.

      За коморою тягся так званий сад – плодових дерев там не було, якщо не зважати на дві-три дикі груші на самому краю. У глибині росли липи – вікові, у три обхвати, далі осики і ще далі, біля самого болота, – верби. Під деревами піднімалася кропива в людський зріст; коли старшій сестрі Варці доручали нарвати кропиви для свині, Омелько завжди біг слідом. По-перше, у кропиві часто траплялися пташині гнізда, і Омелько ставав навкарачки, щоб роздивитися рябі яйця, пучкою поторкати пташеня. По-друге, Омелько точно знав, що і дітей знаходять у кропиві. Старших братів Павла і Семена, і Варку, і його з Оксанкою знайшли в старому «саду», і відразу ж віднесли бабі Рудковській, щоб вона «пуп зав’язала». І от, пробираючись босоніж по скошеній кропиві і майже не відчуваючи жагучки (підошви з весни задубіли, як підметка на чоботі), Омелько мріяв знайти в кропиві дитинча. Клопоту, звичайно, потім не обберешься – гойдати, совати у рота «куклу» (пережований хліб у ганчірочці), тягати із собою на вулицю і стежити, щоб хлопчиська не кривдили… Але зате можна буде всім розповісти: це я його в кропиві знайшов! Я!

      Але дотепер діти в кропиві не траплялися. Може, і на краще: родина й без того була велика, а землі мало. Вечорами батько, бувало, заводив з матір’ю розмови: ось кажуть, у Сибіру є вільна земля, і її дають селянам. Треба їхати в Сибір, в Омськ або у Томську губернію – куди завгодно, бо тут з голоду пропадемо…

      Засинаючи, Омелько уявляв тоді неосяжні простори цього казкового Сибіру. Там жито піднімалося на зріст дерев, кожен колосок був з Омелька зростом…

      Але далі розмов справа не йшла.

      Брат Павло пас корову. Брат Семен – коней, Руду і Вороного. Семенові Омелько заздрив найбільше, бо той їздив верхи, не тримаючись навіть за повід!

      Свиня опоросилася, і турбот додалося. Усе свиняче сімейство виявилося на Омельковій відповідальності; батько був людиною строгою, йому дарма було пояснювати, що порося саме відбилося від гурту і тому загубилося. Сліди лозини не сходили з Омелькових сідниць – як і з Семенових, Павлових і навіть Варчиних. Тільки Оксанку батько балував і тому їй діставалося менше.

      За розрадою і порадою Омелько зазвичай приходив до діда. Той жив у балці, осторонь від села і вважався характерником. Вибиратися до нього

Скачать книгу