Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний Шкільна бібліотека української та світової літератури

Скачать книгу

з волості. «Чого йому треба?» – подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.

      – Ходи лиш у волость! – каже десятник здалека.

      Чіпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тоді вже запитав:

      – Чого?

      – Не знаю, – одказав десятник. – Кличуть… якийсь чоловік прийшов з Дону…

      – Що за чоловік? Навіщо я йому здався?

      – Не скажу, – одмовив десятник. – Прийшов, щось побалакав з писарем, – мене оце й послано…

      – Добре… прийду, – одказав Чіпка.

      Десятник повернувся – і пішов повагом вподовж вулиці.

      Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.

      Незабаром після того вернувся додому, – та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась коло печі.

      – Отак, мамо! – обізвався він.

      – А що, сину? – питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.

      – Припленталась якась приблуда… Каже: Луценків небіж… Хоче нашу землю одбирати.

      Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку та й отетеріла… Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.

      – Каже: не оддаси, – буду позивати…

      Мотря поблідла – і ледве вимовила:

      – Який небіж… звідкіля??.

      – Кажу ж: з Дону! – одмовив Чіпка.

      – З Дону?! – якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву…

      Одно невеличке слівце «Дін», як молотком, ударило її в голову… Пам’ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бідувати на старість… «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?» – думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось…

      Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір – і оханувся… Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.

      – Не журіться мамо!.. не лякайтесь! – став він заспокоювать матір. – Хай позиває… Нам громада присудила землю… Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук…

      – А клопоти… тяганина… – проказала Мотря, задумуючись.

      – Сількісь… А землі не дам! Зубами держатиму, – не пущу!

      – Оступайсь, сину, за своє добро… У нас же тільки й багатства, що земля та… Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!.. – згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.

      – Кажу: не журіться! – одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.

      Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою… може б, ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь… Тоді Мотря встала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.

      Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечері спати, – і забулись обоє… Іде життя в них протертою стежкою: як сьогодні, так завтра; як завтра, так і позавтрому… Мотря коло печі та в хаті або за корівчиною ходить…

Скачать книгу