LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і не тіпнувся… Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п’ять; а оборонили тільки трьох та знамено. Максим глянув на живих – порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих… і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, – лежав, тіпався, ще живий… «Ой, лишенько!.. – кричав недобиток: – Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте… Простіть мене!..» І, захарчавши, спустив дух…

      – Хто то? – питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього з плеча кров юшила.

      – Знаменосец… хохол Хрущов, – одказав безпалько…

      – Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, – каже безухий.

      – Понесем…

      І всі пішли.

      Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, – аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі… Сказали ротному; той полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?… А хто ж, як не Максим? Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна – шабаш! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, – тепер і самим безпечніше. Годі! Вертайся додому!

      Вернулися.

      Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки.

      Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п’ятерню запустити в московські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках! З миру по нитці – голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі, – то й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.

      Назбирав він і грошей, і одежі… Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім’я, – тоді інша річ! А то – сам, як палець. «Сім’я? – подумав Максим, – добре б тепер діло сім’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути… Та й душу б можна одвести…»

      Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода, – ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками – часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив…

      «Проклята сторона! – думав він. – Хоч би швидше вирватись додому, – щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!»

      На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.

      На самому

Скачать книгу