ТОП просматриваемых книг сайта:
Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
Читать онлайн.Название Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-8809-3
Автор произведения Панас Мирний
Жанр Зарубежная классика
Серия Шкільна бібліотека української та світової літератури
Издательство OMIKO
Усі похмуріли, зажурилися: йшли мовчки, повісивши голови.
Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся… З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок… Очі напрямились на його.
– Що то? кузні? – пита Максим.
– Село, – одказав йому старший москаль, що вів їх.
– То це кузні у царині?
– Не, то – избы.
– Що то за ізби?
– Хаты, по-твоему, хахол!
Максим зареготався.
Увійшли в село, або краще – в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вікон хати – чорні, як комори, закурені димом… Де-де забовваніли й люди – в личаках, у довгополих балахонах, з бородами…
От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті – не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка… Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прямо на хату, – бо хата без димаря, – давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав: з хати ходив надвір, знадвору – в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті)…
Ранком знову погнали їх далі.
Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один… Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом… За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована… Засумували наші некрутики! А до того ще попідбивалися так, що молили Бога, коли б уже швидше доставитись на місце, – хай воно вдесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже два тижні й два дні…
Аж ось, пройшовши ще днів з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив’я – не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе – то там, то там… Підійшли ближче, побачили верховини церков – і з золотими банями, і з блакитними, а найчастіше – по зеленому полю золоті зірочки… Ще трохи – вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик… Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!
Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка – широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на вулицях – гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку…
Багатство міське некрутів здивувало. Там – ціла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті кацапи-купці й закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От – базари з усякими наїдками,