LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Поїдете з нами?

      Дівчина звела брови й перепитала, по-дитячому не вірячи у пропозицію:

      – У поліцію?

      – Так. Отримаємо відповіді разом.

      Вона справді хоче їхати? Того разу напросилася сама, щоб слухати свідків, зважувати їхні відповіді та зважуватися на висновки. Чому ж зараз вагається? Чи то просто розчарування від появи Менчиця на порозі будинку старого слідчого заважає їй зараз мислити тверезо. Але ж Віра…

      – Віро, ви теж поїдете? – перервав Мірині думки Тарас Адамович.

      – У поліції нудно, – стенула плечима балерина. – Але, – раптом мовила далі вона, – я не відмовилася б від кави зі славетним бренді Репойто-як-його-там-звуть, – вона з усмішкою поглянула на старого слідчого. – Але… краще забіжу в театр, маю кілька справ. Однак знайте, що мені цікаво було б потім послухати історію про тих невдах, які дерлися аж на другий поверх, щоб врешті потрапити за ґрати.

      Невдахи сиділи в одному з кабінетів із сірими непривітними стінами на третьому поверсі будинку Київської міської поліції. Тут не було окремого кабінету для допитів, хоч слідчі найчастіше обирали напівпорожню кімнату у кінці коридору. От і зараз Тарас Адамович разом із Менчицем та Мірою розмістилися тут. Присутність Мирослави звільняла від необхідності залучати до процедури секретаря, тож вона сіла за столик біля вікна і підсунула до себе ближче друкарську машинку. Ця машинка була легша за Естер і, певно, молодша. Клавіатура не така стерта, але і тихої ледь відчутної магії затишку, що огортає її, коли вона прокручувала барабан Естер, заправляючи папір, тут немає. За цією машинкою, мабуть, сиділи десятки різних людей, не надто дбаючи про те, щоб торкати її обережно, майже лагідно.

      Тарас Адамович сів у кутку в протилежному боці кабінету, Яків Менчиць – за стіл, навпроти грабіжників-невдах. У кабінеті – двоє жандармів, які відверто нудьгують, однак стежать за рухами арештованих. Але ж у них точно немає зброї, а отже, цей допит – безпечніший, ніж той, що його вів Тарас Адамович в ангарі Куренівського аеродрому, коли хотів вивести на чисту воду вбивцю князя Курдашова та його дружини. Що як і зараз – як тоді – старий слідчий узяв секретарку на допит не просто так? І знову не попередив її?

      Міра відігнала неприємні думки, намагаючись зосередитися на роботі. Менчиць уже почав допит – зі стандартних запитань, однак Мирослава помітила, що молодий слідчий чомусь нервує. Тарас Адамович мовчав у кутку і, здавалося, мав намір мовчати до кінця розмови. Грабіжники, спочатку обережно, потім дедалі впевненіше розповіли їм історію, яка могла б стати однією з тих, що їх оповідають ворожки у закутках Андріївського.

      – То не ми забили його, пане, – говорив високий чорнявий хлопець зі шрамом біля скроні, у темній одежині фабричного робітника.

      Другий – старший, з грубими рисами обличчя полисілий вусань, ствердно на це кивнув і додав:

      – І шафу не ми ламали, просто хотіли вивезти її. Нам сказали, що у будинку нікого не буде вночі – і справді не було.

      – Що ви шукали у шафі? –

Скачать книгу