ТОП просматриваемых книг сайта:
Найзаповітніша мрія. Наталка Шевченко
Читать онлайн.Название Найзаповітніша мрія
Год выпуска 0
isbn 978-966-14-7079-7,978-966-14-7080-3
Автор произведения Наталка Шевченко
Жанр Рассказы
Серия Жити – пити
Я, теперішня, розгортаю розлініяну пам’ять точно посередині. І бачу його.
Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв’язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.
Утім, ні, не була. Є. Бо вирішити її тоді не вдалося.
Узагалі ніколи не вдалося.
Розгортаю зошит, дивлюся на круглий дитячий почерк. Виявляється, демони можуть ховатися і серед учнівських рядків. Коли я вперше випустила їх на волю, аби глянути в їхні потворні пики, мені заледве виповнилося десять.
Найзаповітніша мрія у мене з’явилася в п’ять, після чергового візиту додому. Спочатку – уривчаста, нечітка, несформована, вона розпливалася, немов чорнильна пляма на промокальному папері, водночас лякаючи мене своєю гостротою. Я ще не здатна була усвідомити її, як слід – дітям деколи властиво мріяти підсвідомістю – та вже знала, що вона неправильна. Соромітна, ганебна мрія.
І, поза тим, я дуже хотіла, аби вона справдилася. А інакше який сенс мріяти, правда ж?
На перших у своєму житті шкільних канікулах я поділилася нею із бабусею. Баба Олена з властивою їй дошкульністю і селянським прагматизмом дещо відкоригувала мрію, порадивши поміж іншим тримати її в таємниці. «Бо інакше не збудеться», – сказала вона. Я поміркувала над цим. У бабусиних словах був сенс. У дитинстві ми віримо в такі речі. Що наші ляльки оживають вночі, але тільки коли ми спимо і не можемо їх бачити. Що це Дід Мороз (про святого Миколая ми тоді ще не знали), а не батьки, кладе нам подарунки під ялинку. Що фея справді може подарувати тобі сукню і кришталеві черевички, як Попелюшці. І що мрія не справдиться, якщо патякати про неї навсібіч.
Я не помітила тоді безнадії в бабусиних очах, лише пізніше, згадавши ту нашу розмову, зрозуміла – бабця знала, що моя мрія не збудеться ніколи. І сумувала від того не менше, аніж я, коли я це втямила.
Поза тим, мені вистачило б здорового глузду тримати мрію при собі і без бабусиних настанов, якби не надзвичайні події, що протягом двох діб одна за одною падали мені на голову, як кам’яні брили. Остання ледь не розтрощила мене, і поруч не було нікого, хто пожалів би мене. Нікого, хто міг би вислухати. І моїм слухачем став звичайнісінький шкільний зошит.
Я не пригадую, коли саме усвідомила, що мій батько – алкоголік. Він не усвідомлює цього і досі, а я… я була лише дитиною, пересічною дівчинкою, дуже тихою, спокійною, врівноваженою – так вважали мої вчителі. І вони помилялися.
Я не була спокійною – я була заляканою. Я до дрижаків боялася усього і всіх, а найбільше – власного батька. Я остерігалася пискнути зайвий раз, я ніколи не скаржилася на біль, якщо він не ставав нестерпним, і не плакала, навіть коли невдало впала на гірці та зламала носа. Кров хльостала з ніздрів, як вода з пожежного брандспойта, а я похапцем витирала сльози, аби ніхто не побачив, що я плачу. Та зі мною була бабуся, вона побачила і мої сльози, і те, як я намагаюся їх приховати. І теж заплакала.
Коли батько, «прийнявши на грудь» кілька «чекушок» (ну от хіба це правильно, коли десятирічна дівчинка знає, що таке «чекушка», не кажучи вже про «прийняти на грудь»?) і похитуючись, мов човен на хвилях моря, заходив до моєї кімнати, аби перевірити щоденник, я німіла від жаху. Він гортав щоденник мовчки, а я обливалася потом навіть узимку і нестерпно хотіла в туалет – хоча й знала, що все минеться. Він нічого мені не скаже. Казати було нічого, бо щодня у щоденнику з’являлися тільки відмінні оцінки, а поведінка називалася не інакше, як зразкова.
– От моя дівчинка! – бурмотів він нарешті, і язик у нього заплітався, як і ноги, коли він рухався. – Розумна, як я! Не те що той вилупок!
«Той вилупок» – це мій старший брат. І батько помилявся що до нього. Ростик не був дурним, де там! Він хапав на льоту все, ніколи не готував уроки вдома, але знав їх назубок, читав ще більше, аніж я, і завжди вмів мене розсмішити. Але він був сином алкоголіка, з деструктивною поведінкою і нульовою мотивацією до навчання. А ще в алкоголіків, якщо хтось не в курсі, не буває здорових дітей. Ми з братом – чудове тому підтвердження.
Батько ніколи не бив мене. Навіть пальцем не торкався. Для биття йому цілком вистачало матері й брата. У нього був своєрідний кодекс честі – дуже своєрідний, на мій смак. Бити не просто так, а за щось. Син не вивчив уроки – трісь. Жінка криво на нього глянула – бац! Не приготувала їсти вчасно або витратила гроші (його гроші!!!) на нову кофтинку для доньки – я навіть згадувати не хочу, що тоді робилося. Ось чому я завжди дивилася в підлогу і до школи вдягалася, як маленька жебрачка. Окрім школи, я нікуди не ходила. Однокласники дражнили мене, а я відчайдушно намагалася завоювати їхню любов тим, що давала списувати все, що попросять (а якщо не просили,