LITMIR.BIZ

Скачать книгу

крізь вікно, хоть через поріг уздріла. Та й умерла».

      Отак рвалася та нитка…

      Несвідомо говорив мамину співанку: «Ой, не коси, бузьку, сіна…»

      – Пішли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Аді, синку, отсе Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли…

      Гарячі сльози впали на стіл.

      – А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної – на мамин гріб. Був я там раз. Сидів між тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт з гробів летів за мною, як коли б тим цвітом сестра і мама просили, аби-м не йшов…

      Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:

      Ой, не коси, бузьку, сіна,

      бо ся зросиш по коліна.

      Та най тота чайка косить,

      що набакир шапку носить.

      Виводили з села

      Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї зоря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.

      На подвір’ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя, – тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого – такі смутні виходили.

      За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч – десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі:

      – Ти вже йдеш, синку?

      – Йду, мамо.

      – А ти ж на кого нас покидаєш?

      Жінки заплакали, сестри руки заломили, а мама била головою до одвірка. Підійшов до сина тато:

      – Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.

      – Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

      Взяла сина за рукави та повела до хати.

      Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду, як крейда.

      – Синку, – питався тато, – а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?

      Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.

      – Гай, ходім.

      Мама не пускала:

      – Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.

      Ймила сина за ноги:

      – Воліла бих ті на лаву лагодити!

      Пішли.

      Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.

      Переходили ліс.

      Листя встелило

Скачать книгу