LITMIR.BIZ

Скачать книгу

в озері міського парку. Її втопили. Вибачте та прийміть наші співчуття.

      Чоловік застиг на місці зі слухавкою в руках, а в очі вдарило пряме сонячне проміння, саме вдарило, вибиваючи тверду опору з-під ніг. Легені жадібно увібрали ледь не все повітря у кімнаті. Вдих. Секунда. Друга. Третя. Вогонь. Вогонь усередині – на рівні серця. Пече. Видихнути б його, натомість чоловік приречено спостерігає, як рівними мазками на жіночі нігті лягає лак. Дивно. Якого ж це він кольору? Рената легенько дмухнула на закінчену роботу, підвела очі й запитала:

      – Хто дзвонив?

      І він нарешті видихнув:

      – Оксанка…

      – Що Оксанка?

      У відповідь гримнули вхідні двері, а шокована жінка тільки й встигла прокричати услід:

      – Та що сталося врешті-решт?

      Слова гострим лезом розрізали розпечене повітря й повільно повзли угору, збільшуючись у розмірах з кожною наступною хвилиною. Анатолію чомусь здавалось, що вони от-от обірвуться і зі страшним гулом розчавлять під собою все його попереднє життя. Ні, ні і ні. Безглуздя. Що страшного могло статися з його дівчинкою? Оксанка. Озеро. Втопили. Вона ж… вона ж обожнювала воду, та й плавала, як рибка. Це помилка, непорозуміння, чийсь жорстокий жарт. А, може, хтось щось наплутав. Ну яке то озеро? Озеро. Така собі калюжка у лататті. Кого там можна втопити?

      Однак біля парку стояло одразу кілька патрульних машин, люди збилися в натовп і щось жваво обговорювали, а спека, неначе суворий наглядач, ходила довкола колами. Серце зіщулилось й завмерло у передчутті чогось химерного. Чоловік стрімголов біг по стежині, що вела вглиб парку. Він знав, що озеро там. Крок. Ще один. Ще. «Швидка», люди, люди, люди. Біля самого озера його спробували затримати, однак він тільки нервово штурхонув молодика у формі:

      – Дайте пройти.

      Вона була тут. Його дівчинка лежала біля самої води, бліда-бліда й неначе прозора. З квітчастої сукні повільно сповзали прозорі змійки й одразу ж зникали у жовтій пащі піску. Крап. Крап. Крап. Чоловік похитнувся й міцно заплющив очі. Не може бути. Оксанка… Його Оксанка й… ота вода… скрізь на ній. Треба дитину перевдягнути у щось сухе, сухе і тепле. Хоча… сьогодні ж спекотно?… Так-так, спекотно, все одно, що в пеклі…

      Раптом, десь зовсім поруч, хтось вибухнув криком, а потім стрімголов кинувся до дитини. Чоловік нарешті зважився розплющити очі:

      – Ірина…

      Шокована жінка відчайдушно притискала мокре тіло до себе, так міцно-міцно, і все кричала:

      – Що ж ви її не рятуєте? Господи! Врятуйте. Оксанко… Доцю, донечко, ну ж бо, розплющ очі. Чуєш маму? Розплющ…

      Довкола стояли люди з однаковими обличчями, немов кимось розставлені статуетки: очі вбік, лише не на матір з дитиною, куди завгодно, аби не на них.

      – Доню…

      Жінка вдивлялася у дитяче личко з таким шаленим запалом, немов хотіла або увібрати її в себе всю до крихточки, або одним-єдиним поглядом вдихнути життя вдруге. А у відповідь – спокій у кожній лінії, моторошний і безапеляційний,

Скачать книгу