Кола на воді - Олена Печорна

Скачать книгу

день мовчав, щоб зараз ось так раптово озватися одним-єдиним іменем – Валюша.

      – Алло! Ну нарешті, Іро, я так хвилювалась. Ти чому на зв’язок не виходиш? Де моя іменинниця? Поклич Оксанку.

      Горло стисло щось важке.

      – Валю, Оксанки нема. Ми її поховали. Приїзди, ти потрібна.

      Вранці Рената пила міцну каву й мовчала. Солодка жінка образилась, але навіть це робила зі смаком. Анатолій не втримався й роздратовано цокнув чашкою об стіл. Темна рідина повільно поповзла дерев’яною поверхнею й огорнула все довкола в оксамитовий аромат. Так пахне ранок. Жінка продовжувала пити каву й навіть не підвела голови.

      – Годі, Ренато. Так не можна.

      Тиша.

      – Ти мене ігноруєш?

      Жінка вистрелила поглядом:

      – А ти? Ти кого ігноруєш? Усіх? Чи тільки своє життя? Я втомилась дивитися, як ти нищиш себе. Боляче? Напевно, вже ні. Бо ти кайфуєш у цьому своєму горі. Чуєш? Не підпускаєш до себе нікого й нічого. Зачинився й втішаєшся ним, от тільки я ніяк не збагну, де тут сенс?

      Анатолій одним швидким рухом витер пляму з ароматом ранку. Сенс.

      – Мені потрібен час.

      – Скільки? Місяць, два, рік, п’ять, двадцять? А що робити мені, ти не подумав? Де моє місце у твоєму новому світі? Де? Це ж і моє життя також.

      Чоловік підійшов, забрав чашку з рук і міцно притис до себе. Чим вона пахне? Кавою?

      – Зачекай. Якщо любиш.

      Жінка часто-часто дихала в його обіймах. Може, їй не вистачало повітря? Чи життя? Колишнього. Яскравого. Безтурботного. Життя метелика. Знати б тільки, чи вміють метелики любити.

      – Обіцяй, що це триватиме недовго.

      – Я не знаю. Я вже нічого не знаю.

      «Сьогодні я малювала океан і кораблі – великі-великі, аби вони не заблукали в океані. Мені хочеться проектувати такі колись, а потім дивитися, як вони зникають аж на обрії – між водою і небом. Красиво. Скоріше б на море. Татко обіцяв, що ми поїдемо. Цілий місяць біля моря! Рай. Я зможу дивитися на справжні кораблі, а якщо пощастить, попрошу показати місце, де вони стоять, опустивши залізні якорі. Дочекатися б. А ще я буду плавати, багато-багато плавати».

      Блакитний будинок пахнув водою. Анатолій підняв погляд до красивої вивіски «Хвиля» і на одну коротку мить почув голос моря. Ш-ш-ш-ш. Треба швидше з оцим всім закінчувати.

      – Вам кого? – спитав високий юнак у самих шортах. Широкі плечі й розвинена грудна клітка свідчили, що він професійно займається плаванням.

      – Я навіть не знаю… кого саме. Вас як звуть?

      – Ігор.

      – Дуже приємно. Моє ім’я Кравченко Анатолій Миколайович, у мене будівельний бізнес у місті. Може, чули?

      – Та ні, не доводилось, далекий я від цього.

      – Нічого, це неважливо. Я у іншій справі. Розумієте, ваші хлопці відпочивали в парку, коли…

      – Та ми там часто буваємо. Спека.

      – Розумію, але в той день було вбито мою дочку, її втопили. Мені б поговорити зі свідками, з’ясувати, що вони бачили.

      Юнак розгублено м’яв рушника і вагався.

      – Навіть

Скачать книгу