LITMIR.BIZ

Скачать книгу

стрічному, мовляв, бери, не соромся. От тільки відпочиваючих від того чомусь не більшало, один, другий – й рахунок закрито. Значить, старого точно ні з ким не сплутати, головне, щоб прийшов, аби тільки прийшов. Умиті доріжки ховали свіжі сліди. Ні, це жінка, дві жінки, закохана пара, професор якийсь, і нарешті – він. Окуляри, сиві вуса, блукаючий погляд. Точно він. Анатолій підійшов і сів поруч на лаві.

      – Гарний день сьогодні. Ви так не вважаєте?

      Чоловік здивовано завмер і спочатку навіть не знайшов, що б відповісти. Чому? Чому старий заговорив з ним перший, до того ж, одразу.

      – Так…

      Сиві вуса втопили лукаву посмішку.

      – Ви ж мене шукали. Тоді чому мовчите?

      – Я… я… Звідки ви взяли?

      Старий нарешті відклав убік газету й подивився прямо у вічі.

      – Авжеж. Парк, як ви помітили, напівпорожній, вільних лав – більше, аніж людей. Ви ж ідете, вдивляючись у кожне обличчя, а порівнявшись зі мною, старим і потенційно не надто цікавим співбесідником, раптом швидко сідаєте поруч, помітно нервуючи. Ну? Спробуєте переконати мене в протилежному?

      Анатолій розвів руками.

      – Вас би в розвідку. Каюсь, пробачте за нетактовність. Давайте знайомитись? Анатолій Миколайович Кравченко.

      Дідусь зняв окуляри й посміхнувся – тепер вже відкрито:

      – Якщо не жартуєте. Степан Олексійович Діденко. Чим завдячую? Хоча… ви не з міліції, то… То хто?

      Чоловік замовк, намагаючись підібрати потрібні слова, однак старенький сумно кивнув головою:

      – Ясно, батько. Котрої?

      – Оксанки.

      Дід міцно стис губи:

      – Значить, першої. Прийміть мої співчуття. Думаєте – зайве? Бачу, думаєте. Слова… Слова – полова, а воно, бач, і не зовсім так. Слово часом краще за будь-які ліки гоїть, коли ось звідси йде, із серця. Пробачте, якщо раптом старий дід у душу вліз. Відкриту рану тривожить не годиться. Ти, синку, коли що, так і скажи.

      Тепла долоня старого легенько торкнулась руки. Зморшкувата і суха, вона несподівано звільнила маленького беззахисного хлопчика, котрий, як виявляється, у ньому досі жив. Десь далеко-далеко, чи то пак, глибоко всередині, настільки, що здавався похованим. Анатолій вдячно потис довгі пальці старого. Відчуття захищеності, давно забуте, а може, розгублене в роках, несподівано повернулось й тихенько прошепотіло: «Ш-ш-ш. Все буде добре». Так кажуть дітям, коли втішають. А діти? Вони вірять, і тоді робиться легше – вже по-справжньому.

      – Нічого, ви не зробили боляче. Дякую. Мені б поговорити.

      Старий всміхнувся:

      – О! Завжди до ваших послуг. Нам, старим капцям, тільки того й лишилось, що поговорити.

      – Степане Олексійовичу, ви б не могли пригадати той день, коли мою Оксанку… словом, ви розумієте. І якомога детальніше. Що? Де? Як? Коли? Хто? Все, що бачили. Будь ласка.

      Дід чомусь зітхнув:

      – Ет, синку, хочеш правду знайти?

      – А ви б на моєму місці не шукали?

      Старенький похилив голову й заходився копирсатись палицею у траві.

      – Шукав би. В тому і біда. А що далі з правдою тією робити, га? Зуб за зуб? Око за око? Кров за кров? Так?

      Чоловік

Скачать книгу