LITMIR.BIZ

Скачать книгу

їх на горище. Не бійсь, не видержиш! – сказала Зоя, і її гострі чорні очі заблищали. Видко було, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не погас.

      – Ну, ні! – сказала Саня. – Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.

      – Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й життя, – сказала Зоя.

      Зоя поставила на піднос мисочки з варенням і три стакани холодної води.

      – Щось там прийшло дуже цікаве, що ви наготували йому «дульчеца ку апа речи» (варення з водою), – сказала Надя по-молдавській.

      – А хто передніше піде? чи «дульчеца», чи Надя? – сміялась Саня.

      – Надя попереду, – сказала Зоя. – Надю, йди.

      Надя причесала голову й вийшла в світлицю. Коло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі греки, агенти одної фірми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте смугляве лице було ніби вставлене в білі рамки. На йому була одежа балканська: кафтан і ряса, зовсім як в духовних; кафтан був підперезаний широким на п’ядь парчевим поясом. Він курив люльку з довгого цибука.

      Другий агент був нестарий чоловік в європейському убранні. Селаброс сидів спиною до дверей і балакав з ними по-грецькій.

      Надя Мурашкова одчинила двері в гостинну. Селаброс оглянувся, схопився з місця й пішов до неї назустріч.

      – Аристид Селаброс, син приятельки вашої матері, – промовив він до Наді по-грецькій.

      – Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала мені за вас, – сказала Надя й подала йому руку.

      Селаброс здавався для неї тепер ще кращим, ніж вранці в парку: рівний станом, як струна; розкішні чорні кучері, м’які, як оксамит, лисніли проти сонця, наче воронове крило; очі не суворі, а ласкаві, ніби солоденькі; їх гострий блиск наче пригас. І ласка та любов світились в очах, як він пильно-пильно глянув Наді в очі.

      Надя зрозуміла ту німу розмову очей, що говорить часом голосніше й виразніше од слів. Вона почутила, що на її вид ніби пахнуло теплом.

      – Сідайте, будьте ласкаві, – сказала вона до Селаброса й сама сіла на старомодній софі. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою матерією зеленого кольору, перемішаного з жовтогарячими квітками. На тому ясному пістрявому фоні Надина класична головка видавалась ніби намальована на картині.

      Селаброс сів проти неї, вп’явся очима в її вид й вважливо кмітив за нею.

      Надя примітила його пильний погляд, і її виразні, як в матері, очі заграли: неначе іскри заблищали в їх, наче замиготіло марево сонця. Світ в очах миготів, дрижав, як промінь сонця дрижить в краплях роси. Надя знала, що очі видають її почування, й прикрила їх віками. Селабросові здалось, що сонце сховалось за хмару, і в хаті стало темніше.

      – Чи ви давно в Кишиневі? – спитала в його Надя по-грецькій.

      – Ні, недавно. Я сам одесець і оце перейшов сюди на службу в банк, – сказав Селаброс.

      – І я служу в банку, – обізвалась Надя.

      – От ми й товариші по службі, – сказав Селаброс.

      – Де ж ви передніше служили? – спитала Надя.

      – Я служив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що

Скачать книгу