LITMIR.BIZ

Скачать книгу

нагулявшись донесхочу, врешті мусив йти на службу в залізнодорожну контору.

      – Чого це ви так пізно вийшли гуляти? – спитав в Бородавкіна Комашко.

      – Скуповував харч для сім’ї. Ми вже знайшли дачку на Великому Фонтані, над самісіньким морем: будемо купатись. А це мене жінка послала накупить харчі, – сказав Бородавкін.

      Бородавкін вже три дні скуповував провізію, а жінка й діти сиділи над морем без чаю, сахару та без грошей. Бородавкін гуляв собі в Одесі й навіть забув за сім’ю.

      – А чи чули, які скандали трапились у нас в Кишиневі? – сказав несподівано Бородавкін.

      – А що? – гукнули усі в один голос.

      – Офіцери в клубі побили дідича Лупурелло.

      – Яким способом? – спитали усі.

      – Грали вони в карти та пили до півночі в міському садку, а потім полаялись. Лупурелло вхопив пляшку, кинув на офіцера. Пляшка полетіла на сусідній стіл і впала перед Караладжі, перед самісіньким його носом. Офіцер кинув на Лупурелло паляницею; паляниця потрапила в голову якійсь дамі; Лупурелло вдарив офіцера палицею. Тоді всі офіцери сунулись до Лупурелла, добре попобили його, а далі перекинули через стіну на вулицю.

      – Хіба ви були оце в Кишиневі? – спитав Комашко.

      – Ні, – каже Бородавкін.

      – Може, це в газетах написано? – спитав Комашко.

      – Ні. Я чув оце тільки що на вокзалі, – сказав Бородавкін.

      – Хіба ви оце думали їхати в Кишинів? – спитала в його Саня.

      – Та ні! Я проводив на вокзал одного нашого кишиневця. Та там в Кишиневі вийшла ще й друга штука. Поруновський хотів стрілятись за свою жінку з ловеласом Кочу. А знаєте, яка вийшла між ними дуель? Вони кинули жеребки, кому зостатись в Кишиневі, а кому виїхать на п’ять років з Кишинева. Ловеласові Кочу випало виїхати, і він виїхав, а чоловік зоставсь із жінкою.

      – А що ж на те жінка? – питали в Бородавкіна.

      – Жінці байдуже: вона любила їх обох однаково, – молов Бородавкін.

      Усі кругом стола зареготались. Засміялись і коло столів, близьких од їх, бо й там чули оповідання Бородавкінове. В Кишиневі на сто тисяч жильців тоді не було ні одної газети. Бородавкін був тою місцевою газетою. Він скрізь бував, скрізь нишпорив; знав, де хто буває в гостях, що робить, хто з ким змагається, хто з ким полаявся, хто з ким кохається. Його усе це страшенно цікавило. Коли він подавав ці новинки, його випнуті сірі здорові очі аж крутились.

      – А знаєте що, панове? Поїдьмо завтра на Малий Фонтан усі гуртом. Я вже давно там був. Походимо, погуляємо, поснідаємо та й додому на обід вернемось, – гукнув Бородавкін, махнувши своєю зателепуватою рукою.

      – Може й в карти там пограємо? – сказав іронічно Комашко.

      – То й пограємо. Воно, бачте, над морем… може, буде смачніше. Знаєте, природа… море… свіже повітря, поезія, взяв би його дідько! – сказав Бородавкін.

      Його гадка усім була сподобна. Усі приїхали до Одеса, щоб побавитись.

      – То й поїдьмо! –

Скачать книгу