Щоденник чоловiка на межi сторiч - Олексій Кононенко

Скачать книгу

самит.

      Вже скоро я зустрінуся з Весною!

      Кохана і коханка водночас.

      Цнотлива і розбещена… Дволика!..

      Травнева ніч в траві єднає нас,

      і все те бачить місяць гостропикий…

      Ось Літо, пишнотіла діва Літо.

      Свистять у косах сірі солов’ї.

      Вона прийшла з єдиним – щоб любити.

      Усі коханці навкруги – її!

      Всі очі чоловічі в неї вскочать.

      Зведе юнацькі душі й поготів!

      На небі не зірки – серця тріпочуть

      залюблених у неї парубків…

      Зійде із неба Осінь по стерні,

      спідниці в гаї скине гонорові.

      В холодну душу грішному мені

      шелесне вітром: «Дам тобі любові!..»

      Вкладу я Осінь на тугі снопи.

      Вцілую так, щоб серденько зайшлося!..

      Забулося, як Літечко любив…

      Аж до Зими любити буду Осінь.

      ***

      батькові

      У тихому полі на чорній ріллі

      Табун твоїх літ спочивати приліг.

      У тихому полі для віщого сну

      Твій кожен рочок відшукав борозну…

      Умитим сонцем обрій грав,

      Мороз в село із лісу вийшов.

      Були у тата. День, мов рай.

      Вінки соснові й тиша. Тиша.

      Якийсь замріяний кравець

      Убрав дерева в білі шати.

      Із яру вечір навпростець

      Прибивсь в осиротілу хату.

      В дворі усе, як і було,

      Неначе на віки нажите.

      А навкруги німе село,

      Лиш місяць хоче говорити…

      ***

      В саду сьогодні випав чорний сніг,

      Від димоядів притомився космос.

      Над світом – дивні ангели сумні.

      А на хмарині Бог – старий і босий.

      Латають дране небо всі святі,

      Тремтить пащека Вічності холодна.

      А люди Богу-сину на хресті

      Несуть зчерствілі душі у долонях.

      Вогнем і громом зарегоче Той,

      Рогатий, бо його приходить черга…

      Вночі у муках народився Ной,

      І прийнялося древо для ковчега.

      ***

      Я обережно тебе вів —

      незнану, незнайому, —

      в маленький дім, що зветься вірш…

      Ти оселилась в ньому.

      Маленький дім тобі зрадів,

      прийняв тебе, як панну.

      Облаштував із добрих слів

      і ліжко, й теплу ванну.

      Я жив у домі тім один,

      та зле було одному.

      Тепер в моєму домі ти…

      Ти не підеш із дому?

      Підслухана розмова

      – Тобі – твоє… Мені – моє…

      Ми розділили навпіл світ…

      Нехай вже буде так, як є…

      – А син… передавав привіт?

      – А син питав, коли прийдеш,

      щоб він прибрався до приходу…

      і я сама, звичайно, теж…

      – Яка розхлюпана погода!

      – Тобі не личить борода…

      І ця краватка не пасує…

      Коли ти будеш?… Син питав…

      – Я сам із ним усе з’ясую…

      – Пробач… Бувай… Мені вже час…

      Щоб не летіти на весь дух.

      Так, ти… коли… прийдеш до нас?

      – Вітання синові… Прийду…

      ***

      Шпали біжать до обрію,

      Наче до неба сходини.

      Потягу взимку холодно.

      Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

      Потяг по рейках ковзає.

      З неба – такий малесенький.

      Знай стукотить колесами.

      Ве-се-ло, ве-се-ло, ве-се-ло…

      Холодно взимку потягу.

      Літні не гріють спогади.

      Потяг уперто котиться.

      Ко-ти-ться, ко-ти-ться, ко-ти-ться…

      Потяг у ніч закоханий.

      Ніч зустрічає протягом

      і проводжає поспіхом,

      у-смі-хом, на-смі-хом, по-смі-хом…

      Потягу взимку холодно.

      Потяг у ніч закоханий.

      Холодно взимку потягу.

      Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

Скачать книгу