LITMIR.BIZ

Скачать книгу

по пакетику чаю в горнятка. Яна налила води.

      – А від себе не втечеш… – завершила мандрівку заяложеним висновком. На, маєш… Та розгорни будь-яку газетку – там порад на тему «Як утекти від себе» тьма-тьмуща. Від них аж проліски в’януть.

      – Тобто?

      – Смороду від гнилі, що отут накопичиться, – Яна поплескала себе по душі, – жодним викличним шматтям не затулиш…

      – Ти ж, мала, віриш у силу запахів? – прийшла на допомогу Яні Оксана.

      – Вірю.

      – Тоді маєш зрозуміти.

      Кольорові подружки сьорбали чай, чорний, наче затишний, бездумний сон, пахучий, як безтурботне дитинство, чай парував, мов аромат казки, а Яна й Оксана облизувалися і хитро переглядалися. На губах у них була пудра від тістечок.

      Оля якусь хвилину придивлялася до подружок, переводячи погляд з однієї на іншу, ніби маятник, а потім до неї дійшло:

      – Та ж ви з мене насміхаєтеся! Розігруєте, так? Знущаєтеся з малолітньої дурочки. Думаєте, село темне, можна з нього поржати! Начиталися модних журналів – і мудруєте? Вам мало крамниці, де з мене тітонька поглузувала, наче з малявки дитсадкової! Ви мені розказуєте про душу? Продовжуючи догоджати своїм тілам, горілку п’ючи, курячи, тістечка із чаєм смакуючи? Моліться, коли про душу думаєте! До церкви йдіть, а не в бар! – Оля поглядом дегустувала Яну й Оксану і не могла відчути їхнього справжнього смаку.

      – Ви жартуєте, так? – кольорові подружки головами захитали, що ні, не жартують.

      – Це гра, ритуал, ви вивчаєте мене, так? – знову мовчазне «ні». Оля принюхалася. Її безпомильний ніс свідчив, що кольорові подружки не брешуть. А очі казали, що дівчата – рідкісні аферистки!

      Оля зірвалася з-за столу, заметушилася, забігала по кімнатці, якомога переконливіше демонструючи, що вона йде геть. Бо насмішки вже її дістали.

      – Задовбали! – підкріпила Оля свою метушню словами.

      Рожева Яна і блакитненька Оксана сьорбали чай і мовчки спостерігали за діями своєї новенької подружки-білявки Олі. Коли та вже була на порозі, в плащику, застібнутому на всі ґудзики, оперезана, із сумочкою, Яна мовила:

      – Сядь і не роби дурниць.

      – Я не можу так…

      – Ми хочемо тебе навчити могти.

      – Та хто ви такі, щоб мене вчити? Ви подивіться на себе! Ходячі клоуни!

      – Клоуни – це круто! А ходячі – взагалі фантастика! Як ти кажеш, Яно? – Оксана не стрималась. Оля почала передавати куті меду. Як на неї, хай би йшла. – Може, не будемо малу затримувати, га? – звернулася до Яни.

      Яна потерла долоньки.

      – Зробимо так: якщо Оля через десять секунд, ніби нічого й не сталося, сидітиме з нами за святковим новорічним столом і питиме чай – ми її ознайомимо з Кодексом.

      – Я б не ризи… – Оксана не встигла договорити «кувала», як Оля вже за столом сьорбала чай.

      – Це не тому, що я не образилася, – сказала, – а тому, що ви – свині! Хрю-хрю… Так-так, декоративні, примітивні, фарбовані, нудні й несмачні!

      Цього разу сміх був щирий. Місяць-авантюрник уже думав, що нарешті дівчата вгамуються й підуть спатки, бо вранці ж на пари. Аж ні…

      Яна зняла зі стіни

Скачать книгу