ТОП просматриваемых книг сайта:
Повелителька ліхтарів. Елена Волынская
Читать онлайн.Название Повелителька ліхтарів
Год выпуска 2020
isbn 9786171275768
Автор произведения Елена Волынская
Жанр Современная русская литература
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Дощові хмари підганяли чоловіка до села, спонукали пришвидшувати кроки, які й без того давалися йому з великими зусиллями. Василь ледь змушував себе рухатися вперед і переставляти налиті свинцем ноги. Він ніс додому тягар, який уже давно зігнув йому плечі, скривив спину й осів на дні душі гірким осадом.
Земля поволі вигиналася й тягнулась до сонця, утворюючи пагорб Надії. З цією назвою місцеві пов’язували багато легенд, кожна з яких здавалася ще містичнішою від іншої. Здавна дівчата у день літнього сонцестояння виглядали там своїх наречених. А хлопці, зупинившись біля підніжжя Надії та помітивши кохану, подавали їй умовний знак. Тоді дівчина збігала з пагорба в обійми свого судженого.
Василь стомлено всміхнувся, пригадавши, як багато років тому ловив на цьому місці свою Інну. Вона приклада ла до очей скельце, щоб краще його роздивитися, пускала сонячні зайчики і щось весело щебетала. Сучасна, зовсім не забобонна дівчина несподівано для нього вирішила повторити старовинний обряд. У нього тоді від хвилювання тремтіли долоні. А раптом не впіймає? Ще осоромиться…
Лише коли кохана опинилася в його руках, а пальці юнака потонули в її густому каштановому волоссі, він нарешті зміг полегшено видихнути: «Вдалося». На Інні був вінок із польових квітів: волошки, маки, дрібні ромашки. «Кольорові зловмисники» спричинили у Василя напад алергії. І це в найвідповідальнішу мить, коли в його кишені горіла, здавалось, надважка обручка, а слова ніяк не хотіли збиратися купи, щоб скластись у відшліфовану безсонними ночами промову. Хлопець намагався говорити про кохання, родину та спільне щасливе майбутнє – і водночас стримувати напади чхання. Інна від сміху вже ледь не плакала.
– Усе! Досить, – зглянувшись, врешті прошепотіла вона. І кинула вінок у воду. – Вірю кожному твоєму слову. Тільки пообіцяй не дарувати мені квітів. Бо мати чоловіка, який постійно чхає, – це надто екзотично навіть для мене.
Одразу за пагорбом розкинулось село. Згори воно здавалось акварельним малюнком із дитячої книжки. Подібні в юності збирала Василева мати Дарина. Клеїла їх до альбому, мріючи в майбутньому відтворити ці малюнки за допомогою пензлів і фарби.
Після школи вона планувала вступити до художньої академії, щоб присвятити своє життя мистецтву. Та не склалося.
Сергій, її майбутній чоловік і батько Василя, був старшим за неї. Він щойно повернувся з армії. Дівчина його віддано чекала, надсилаючи нареченому сповнені ніжності листи та малюнки на краєчках аркушів. На кожному з них – рідна Житомирщина, Федорівка… лани, річка, млин.
Сергій відповідав на них стриманими записками, які важко було назвати повноцінними листами: «У мене все добре. Не хвилюйся. Дякую, що не забуваєш».
– Чи не під копіювальний папір він їх пише? – нашіптувала на вухо Дарині її старша сестра.
«Чи любить він мене?» – стукотіло стривожене дівоче серце.
Але невдовзі страхи Дарини розвіяло вітром. Сергій забажав, щоб одразу після шкільного випуску своєї нареченої вони побралися. Мовчазний романтик, який завжди виконував усі забаганки коханої, але не любив говорити про свої почуття вголос, уперше виявив твердість характеру:
– Ти поїдеш на навчання до чужого міста, у тебе з’являться нові інтереси. Навколо тебе ходитимуть інші хлопці, і ти мене забудеш.
«Хіба я б змогла дивитися на інших?» – тамувала в собі образу Дарина. Але із Сергієм не сперечалася, бо дуже вже його любила.
Відгуляли гучне весілля. Федорівці вирвали у власних садках усі троянди; понадривали горлянки місцеві співаки; витолочили всю траву в садку щасливі гості, перетворивши його на імпровізований танцмайданчик; зламали віз, на якому катали селом майбутню тещу. Батьки наречених закололи величезного кабана, годованого найситнішими кормами, і кілька молочних поросят. Столи прогиналися від наїдків, які наприкінці свята довелося щедро розпихати по торбах дорогих родичів.
Молода дружина швидко завагітніла, тож було вже не до навчання. Починалося нове, ще мало зрозуміле для обох родинне життя. «Сім’я важливіша», – вирішила Дарина, заховавши до шухляд свої малюнки… Але чи подарований Богом талант не зникне з роками? Чи не затопчуть його життєві клопоти? Щойно тонкі пальці Дарини торкалися олівця, як на полотнах оживали чарівні світи. Маючи вільний час, вона годинами просиджувала зі своїми альбомами в садку під грушею. Обличчям жінки тоді блукала така щаслива та вмиротворена усмішка, що Сергій забороняв усім домашнім турбувати дружину. А згодом придбав для неї мольберт.
Змалечку Василь любив спостерігати за тим, як малює його мама. У такі моменти вона змінювалась: здавалася зовсім іншою, незнайомою йому жінкою. Мудрою та захопленою – справжнісінькою чарівницею. «Хіба їй може бути щось не до снаги, якщо вона вміє створювати таку красу?»
Ось тільки здібностей материних він не успадкував. І про це завжди дуже